Микола Ткачук був старим бірюком. Жив собі та й жив, самотність його не гнітила. Працював, як той віл у ярмі. Справу свою любив. До всього звик підходити ґрунтовно, щоб усе було як слід. А скільки жінок не стрічав — ідеальної так і не зустрів. Того року в кінці липня вирішив Микола взяти відпустку, поїхати на південь. Стомився страшенно, захотілося трохи втекти від цивілізації. Зайшов у мережу, кинув оголошення.
Відгукнулася жінка з двома дітьми, мешканка приморського села. До моря пішки хвилин двадцять, зате місце далеко від курортів, окрема кімната, а за його продукти — готуватимуть дарма домашнє. От і спокусився. Дістався без пригод, навігатор не підвів. Будинок був старим, але охайним, кімната затишною, а господиня привітною. По подвір’ю бігала крихітна собачка, джек-рассел. У саду дозрівали фрукти, а дітвора, хлопчик і дівчинка років по десять, міцкували по господарству. Господиня Миколі не набридала, питала, що приготувати, частувала полуницею та мило посміхалася. Микола цілі дні проводив на морі, плавав, лазив по скелях, фотографував і листувався зі старим другом у телеграмі. Іноді він замислювася — звідки у п’ятдесятирічної жінки такі малі діти? Думав, думав, та й запитав.
«Марійко Василівно, це ваші онуки?»
«Ні, — відповіла Марія, — мої син і донька, тільки пізні. Сім’я не склалася, заміж не виходила, та й вирішила хоча б діточок народити. Та й не така вже я стара, мені ж сорок вісім».
Поки розмовляли, придивився Микола до господині — приємна, м’яка, усміхнена. Ім’я її йому подобалося. Марія, Марійка. Матір його так звали. А пахло від неї полуницею та вершковим маслом. Молоде вино було смачним, вечори трохи прохолодними, а небо — зоряним. Обидва вони не кривлялися, знаєте ж — дорослі люди. Вдень поводилися звично, а вночі Микола тихо пробирався до господині, до Марійки. А потім повертався до своєї кімнати. Дітвори ж не варто будити. Собачка навіть не гавкала на Миколу, тільки хитренько позирала, ніби все розуміла. Гарна псина, економна. З’їдала пару ложок, але двір охороняла сумлінно, звали її Ласкою. І стала Ласка ходити з Миколою на море, навіть плавала, потім вилазила, струшувалася, грілася на сонці і бігла додому раніше за нього. А він — за нею.
Але одного дня Ласка не прийшла. І Микола пішов її шукати, кликав, гукав, розвісив десяток оголошень. Куди поділася собака? Не зрозуміло. Старенька сусідка сказала, що, може, завізні забрали, ті, що живуть на іншому кінці села. Микола пішов туди. Прийшов, а йому відповіли, що вони вже поїхали, з маленькою собачкою, годину тому — у бік траси. Микола повернувся, сів у машину і погнавсь. Наздогнав кілометрів через вісімдесят, перегородив дорогу. З джипа вийшли дві панянки, молоді, нахабні.
«Гей, заберіть машину! Їздити не вмієте? Зараз поліцію викличемо!»
«Викликайте, — відповів Микола, — тільки спершу поверніть собаку».
«О, так прямо й роззявив, — засміялася та, що вища, — вона бідна, бездомна, ми її рятуємо».
«Вона не бездомна, — відповів Микола, — у неї є сім’я. Не ваша ця собака».
«Та пішов ти, — заверещала друга, — якщо не забереш машину, скла поб’ємо!»
Микола обійшов їх і покликав: «Ласко! Ласуня!» Собака загавкала й заметушилася по сидіннях, намагаючись пролізти у вікно. Панянки хапали Миколу за руки, лаялися матом і намагалися битися. Він не знав, що робити — бити жінок не було в його звичках.
Виручив поліцейський, що під’їхав — огрядний, спітнілий, важко дихав. Затуляючи вуха від криків, лейтенант узяв Ласку на руки.
«Тихо всі! До кого собака піде, того й буде. Документів на неї жодних нема».
«Цвітонько, Пустунчику! — заметилували панянки, дістаючи ковбасу, — іди до нас, у машинку іди!»
«Поїхали, Ласуня, додому», — сказав Микола.
Поліцейський поставив собаку на землю. Ласка кинулася до Миколи, виляючи хвостом і голосно гавкаючи.
«От і вирішили, здається, — важко зітхнув поліцейський.
«Ні, собака наша! — закричали панянки, — не маєте права її забирати! Ми скаржитимемося вашому начальству! Ми її від самовільного вигулу врятували!»
Поліцейський зашарівся від гніву.
«От що, рятівниці. Або по-доброму їдете, або зараз перевірю страховку, вогнегасник, аптечку. І всі таблетки в ній перерахуємо. Машина у вас брудна. Та й на предмет угону треба пробити. А комп тільки на базі…»
Джип зник швидко.
Микола потиснув поліцейському руку.
«Дякую, пане офіцере».
«Нема за що. У мене самого такий песик. Гавунець, ледачий і хитрий. Взимку в жилетці ходить, мерзляка. Гарна порода, вірна. Та й розмір зручний. Ну, щаМикола повернувся додому, де на порозі його вже чекали Марійка, діти та Ласка, і зрозумів, що справжнє щастя не потребує ніякого чарівного зілля.
