Сергій Петрович був старим холостяком. Жив собі й жив, самотність його не турбувала. Працював, як віл у ярмі. Роботу свою любив. Звик усе робити ідеально, щоб порядок був у всьому. А скільки з жінками не зустрічався — ідеальної так і не знайшов. Наприкінці липя Сергій вирішив поїхати у відпустку на південь. Втомився дуже, захотілося трохи втекти від цивілізації. Зайшов у інтернет, подав оголошення.
Відгукнулася жінка з двома дітьми, мешканка сільської оселі. До моря пішки хвилин 20, але місце далеко від курортів і міст, окрема кімната, а за його продукти готуватимуть домашню їжу. Узагалі, спокусився. Добрався без пригод, навігатор не підвів. Будинок був старим, але охайним, кімната затишною, а господиня доброзичливою. По подвір’ю бігав маленький песик, той тер’єр. У саду дозрівали фрукти, а дві дитини, хлопчик і дівчинка, років 9-10, допомагали по господарству. Господиня Сергію не надокучала, питала, що приготувати, щедро частувала полуницею й усміхалася мило.
Сергій цілі дні проводив на морі: плавав, лазив по скелях, фотографував і листувався зі старим другом у Фейсбуці. Часом він замислювався — звідки у 50-річної жінки такі малі діти? Замислювався, замислювався, та й спитав:
— Ганно Олександрівно, це ваші онуки?
— Ні, — відповіла Ганна, — це мій син і донька, просто пізні. Сім’я не склалася, заміж не виходила, то вирішила хоча б діточок народити. Та й не така вже я стара, мені ж 48.
Поки розмовляли, Сергій придивився до господині — приємна, м’яка, усміхнена. Ім’я йому подобалося. Ганна, Галочка. Так матір його звали. А від неї пахло полуницею та вершковим маслом. Молоде виноградне вино було смачним, вечори — трохи прохолодними, а небо — зоряним. Обоє не кривлялися, ну що там, дорослі люди. Удень поводилися як зазвичай, а вночі Сергій тихо пробирався до господині, до Галочки. Потім повертався до своєї кімнати. Діточок-таки будити не можна.
Маленький песик навіть не гавкав на Сергія, спостерігав хитренько, ніби все розумів. Гарний песик, економний. З’їдав пару ложок, але двір охороняв сумлінно. Звали його Марічкою. І Марічка почала ходити з Сергієм на море, навіть плавала. Потім вилазила, відтрушувалася, сохла на сонці й бігла додому раніше за нього. А він — слідом.
Але одного дня Марічка не прийшла. Сергій пішов її шукати: кликав, кричав, написав з десяток оголошень, пішов розклеювати. Куди подівся песик? Неясно. Стара сусідка сказала, що, може, приїжджі вкрали, ті, що живуть на іншому кінці села. Сергій пішов туди. Дійшов, а йому відповіли, що вони поїхали, із маленькою собачкою, годину тому, у бік траси.
Сергій повернувся, сів у машину й погнався. Наздогнав кілометрів за 80 та перегородив дорогу. З джипа вийшли дві дівчини, молоді, нахабні.
— Гей, забери машину! Їздити не вмієш? Зараз поліцію викличемо!
— Викликайте, — відповів Сергій, — тільки спершу поверніть собаку.
— Ого, розгубився, — засміялася та, що вища, — вона бездомна, ми її рятуємо.
— Вона не бездомна, — сказав Сергій, — у неї є сім’я. Не ваша це собака.
— Та пішов ти, — заверещала друга, — як не забереш машину, битимемо скло.
Сергій обійшов їх і покликав: «Марічко!» Песик загавкав і забігав по сидіннях, намагався пролізти у відчинене вікно. Дівчата хапали Сергія за руки, лаялися матом і намагалися битися. Сергій не знав, що робити, збентежився — не бити ж жінок.
Виручив патрульний, товстий, спітнілий, хропливий. Періодично затуляючи вуха від криків, лейтенант заспокоїв усіх:
— Тихо. До кого собака піде, той її й візьме. Документів же на неї ні в кого нема.
— Цукрочко, Пухнастику, — заметушилися дівчата, дістаючи ковбасу, — іди до нас, у машинку!
— Поїхали, Марічко, додому, — сказав Сергій.
Патрульний поставив собаку на землю. Марічка кинулася до Сергія, виляючи хвостом і голосно гавкаючи.
— Ну, здається, розібралися, — важко зітхнув поліцейський.
— Ні, собака наша! — закричали дівчата. — Ви не маєте права її забирати! Ми скаржитимемось вашому начальству! Ми її від самовільного вигулу врятували!
Патрульний почервонів.
— Ось що, рятівниці. Або по-доброму їдете, або зараз перевірю страховку, вогнегасник, знак стоп, аптечку. Та ще й усі таблетки в ній перелічу. Машина у вас брудна. Та й на предмет угону треба її пробити. А комп’ютер тільки на базі…
Джип швидко зник.
Сергій стиснув поліцейському руку.
— Дякую, офіцере.
— Не за що. У мене самого такий песик. Гавкун, трусик і хитрун. Взимку у жилетці ходить, мерзлявий. Гарна порода, вірна. ТаСергій повернувся додому, до Ганни, дітей та Марічки, і зрозумів, що щастя буває простим, як теплий усміх дитини або вірна дружба маленького песика.
