Олена була коханкою. Їй не пощастило у шлюбі. Досиділа в дівках до тридцяти років, а потім вирішила знайти собі чоловіка.
Спочатку вона не знала, що Богдан одружений, але згодом він і сам перестав приховувати цей факт, коли зрозумів, що дівчина до нього прив’язалася. Однак Олена ніколи не докоряла Богданові. Навпаки — лаяла саму себе за ці стосунки та за свою слабкість. Вона відчувала себе неповноцінною, адже не знайшла собі нареченого вчасно, а час ішов.
Хоча, якщо придивитися — дівчина була непоганою: не красуня, але миловидна, трохи повненька, що, мабуть, додавало їй віку. Стосунки з Богданом нікуди не вели. Бути коханкою Олені не хотілося, але й покинути його вона не могла. Було страшно залишитися самій.
Одного дня до неї нагрянув двоюрідний брат Ігор. Він був у місті проїздом у відрядження. Забіг до сестри на кілька годин — давно не бачилися. Обідали на кухні, балакали, як у дитинстві, про те й про це, про життя теперішнє. Розповіла Олена братові про своє особисте. Розповіла все як є, трохи прослезилася.
Тут завітала сусідка — покликала Олену до себе, щоб оцінити покупки. Вона відлучилася на двадцять хвилин. Якраз у цей час дзвінок у двері. Ігор пішов відчиняти, подумав, що сестра повернулася, та ж двері були незамкнені… На порозі стояв Богдан. Брат одразу зрозумів, хто це. Богдан збентежився, побачивши в Оленинiй хаті здоровенного чоловіка у спортивних штанах і майці, який жував бутерброд з ковбасою.
— Олена вдома? — Богдан не знайшов кращих слів.
— Вона у ванній, — швидко зорієнтувався Ігор.
— Вибачте, а ви хто їй? — Богдан все ще не міг прийти до тями.
— А я її чоловік. Цивільний. Покищо… А вам яким чином? — Ігор наблизився й ухопив Богдана за комір. — Не той ти одружений франт, про якого мені Олена розповідала? Слухай сюди. Якщо ще раз тут з’явишся — зі сходів зітхнеш, зрозумів?
Богдан, вирвавшись із братових рук, прудко побіг униз.
Незабаром повернулася Олена. Ігор розповів про візит її «приятеля».
— Що ти наробив? Хто тебе просив? — заплакала вона. — Він більше не прийде.
Вона сіла на диван і закрила обличчя руками.
— Так, не прийде, і це добре. Годі розводити сльози. В мене є для тебе чудовий варіант. У нашому селищі є вдівець. Жінки після смерті дружини йому проходу не дають, а він поки всіх відганяє. Ніби хоче ще побути сам. Ось що. Після відрядження я знову заїду — будь готова. Поїдемо до селища. Познайомлю вас.
— Як так? — здивувалася Олена. — Ні, Ігорю, я не можу. Невідомий чоловік. І що я, маю просто приїхати?… Соромно. Ні.
— Соромно з чужим чоловіком спати, а не з вільним познайомитися. Ніхто тебе до нього в ліжко не тягне. Поїдем, кажу. Адже у Люби день народження.
Через кілька днів Олена і Ігор вже були в селищі. Дружина Ігоря, Люба, накрила стіл у садку біля лазні. На сімейне свято прийшли сусіди, друзі й товариш Ігоря — вдівець Олесь. Сусіди вже давно знали Олену, а з Олесем вона бачилася вперше.
Після сердечних посиденьок Олена повернулася до міста. Вона помітила, що Олесь був дуже тихий і скромний. «Мабуть, ще за дружиною сумує. Бідолаха. Мало таких щирих», — подумала вона.
Через тиждень, у вихідний, у двері постукали. Олена нікого не чекала. Вона відчинила й аж здивувалася — на порозі стояв Олесь з пакетом у руках.
— Дозвольте, Олено, я тут проїздом. На ринок завітав. Ми ж знайомі, подумав — зайду, — промовив він, соромлячись, завчасно підготовані слова.
Олена запросила зайти. Її подив не минав, але вона запропонувала чай, починаючи здогадуватися, що його візит — не випадковість.
— Ну що, все купили, що треба? — запитала Олена.
— Так, решта в машині. А ось це вам. — Він дістав із пакета невеликий букет тюльпанів і простягнув їй.
Вона взяла квіти, і очі їй засяяли.
Сіли пити чай на кухні, розмовляючи про погоду та ціни на ринку. Нарешті, коли чай випили, Олесь подякував і збирався йти. У передпокої він повільно, ніби вагаючись, одягнув піджак, взув черевики. Потім, майже на порозі, раптом обернувся до Олени й сказав:
— Якщо зараз піду і не скажу — сам себе не пробачу. Олено, я весь тиждень лише про вас і думав. Чесно. Запали ви мені в душу. Леледь дочекався вихідних. Ось і приїхав. Адрес у Ігоря взяв…
Олена почервоніла й опустила очі.
— Ми ж так мало знаємо одне одного… — відповіла вона.
— Це нічого. Головне — я тобі не огидний? Можна на «ти»?… Розумію, що я не подарунок. Та ще й дочка в мене маленька, вісім років. Зараз у бабусі.
Олесь хвилювався, руки його трохи тремтіли.
— Донька — це добре. Це щастя, — мрійливо сказала ООлена посміхнулася, взяла його за руку і тихо прошепотіла: “Тоді залишайся, і розкажи мені про неї більше”.
