**Щоденник Олени**
Була я коханкою. Не пощастило мені з заміжжям. Досиділа в дівках до тридцяти років, та й вирішила знайти собі чоловіка.
Що Михайло одружений, спершу не знала, але згодом він і сам перестав приховувати, коли побачив, що я до нього прив’язалась. Але жодного докору він від мене не почув. Натомість я лаяла саму себе за ці стосунки та за свою слабкість. Відчувала себе неповноцінною — не знайшла собі нареченого вчасно, а час іде. Хоча, якщо подивитись, дівчина я була непогана: не красуня, але гарненька, трохи повненька, що, мабуть, додавало мені віку.
Стосунки з Михайлом нікуди не вели. Бути коханкою я не хотіла, але й кинути його не могла. Боялась лишитися сама.
Одного дня нагрянув до мене двоюрідний брат Ігор. Завітав на кілька годин — давно не бачились. Обідали на кухні, базікали, як у дитинстві, про життя. Розповіла йому про своє кохання. Все як є, навіть трохи поплакала.
Раптом зайшла сусідка, покликала мене подивитись покупки. Я вийшла на хвилину. Саме тоді почувся дзвінок у двері. Ігор пішов відчиняти, думав, що я повернулась. На порозі стояв Михайло. Брат одразу зрозумів, хто це. Михайло завагався, побачивши в мене гостя — здоровенного чоловіка у спортивних штанах, що жував бутерброд.
— Олена вдома? — бовкнув він.
— У ванній, — відповів Ігор.
— А ви… хто? — не оговтався Михайло.
— А я її чоловік. Поки що цивільний. А ви до неї з якою справою? — Ігор підійшов ближче і вхопив його за комір. — То ти той одружений красунчик, про якого мені розповідали? Слухай сюди: якщо ще раз тут з’явишся, по сходах спущу, зрозумів?
Михайло, вирвавшись, швидко пішов геть.
Повернувшись, я дізналась про його візит.
— Що ти наробив? Хто тебе просив? — заплакала я. — Він більше не повернеться.
Сіла на диван, сховавши обличчя в долоні.
— І правильно, що не повернеться. Годі сльозами умиватись. У мене є для тебе чудовий чоловік. Вдівець із нашого села. Після смерті дружини жінки йому й дороги не дають, а він поки всіх відганяє. Мабуть, ще не готовий. Ось що: після відрядження заїду — готуйся. Поїдемо до села, познайомлю.
— Як так? — здивувалась я. — Ні, Ігорю, не можу. Хто він такий? І навіщо мені туди їхати? Соромно.
— Соромно — з чужим чоловіком спати, а не з вільним познайомитись. Ніхто тебе до нього в ліжко не тягне. Поїдемо, кажу, у Люби день народження.
За кілька днів ми вже були в селі. Дружина Ігоря, Люба, накрила стіл у саду біля хати. Зібрались сусіди, друзі, а також товариш Ігоря — вдівець Андрій. Сусіди мене знали, а з Андрієм бачились вперше.
Після задушевної бесіди я повернулась у місто. Подумала, що Андрій справді тихий і скромний. «Мабуть, ще сумує за дружиною. Бідолаха…»
Через тиждень у вихідні почувся дзвінок у двері. Я не чекала гостей. Відкрила — на порозі стояв Андрій із пакетом.
— Дозвольте, Олено… Я тут проїздом. Думаю, зайду, раз ми вже знайомі, — соромливо сказав він.
Я запросила зайти. Диву не було меж, але запропонувала чай, догадуючись, що візит не випадковий.
— Ну що, все купили? — спитала я.
— Так, решта в машині. А це вам. — Він дістав з пакета невеликий букет тюльпанів.
Я взяла квіти, і очі мої засяяли.
Пили чай на кухні, розмовляли про погоду й ціни. Нарешті Андрій подякував і зібрався йти. У передпокої повільно надів піджак, туфлі. А потім раптом обернувся:
— Якщо зараз піду і не скажу — не пробачу собі. Олено, я весь тиждень думав лише про вас. Чесно. Не міг дочекатись вихідних. Ось і приїхав. Адресу в Ігоря взяв…
Я почервоніла, опустивши очі.
— Ми ж мало знаємо одне одного…
— Це нічого. Головне, що я вам не огидний? І можна на «ти»? Я розумію, що я не подарунок. Та ще й донька у мене, восьми років. Зараз у бабусі.
Його руки трохи тремтіли.
— Донька — це ж щастя, — мрійливо сказала я. — Завжди хотіла мати донечку.
Андрій, підбадьорений, взяв мене за руки, притягнув до себе і поцілував. У моїх очах блиснули сльози.
— Невже я тобі неприємний?
— Навпаки. Навіть не очікувала… Так солодко й спокійно. І ні в кого нічого не краду…
З того дня ми бачились кожні вихідні. А через два місяці ми побралися й оселились у селі. Я влаштувалась у дитячий садок. За рік народила донечку. Так і росли в нас дві дівчинки: обидві кохані та рідні. Уваги й любові вистачало на всіх. А ми з Андрієм молоділи від щастя, наша любов міцнішала, як витримане вино.
Ігор за столом часто підморгував мені:
— Ну що, Оленко, якого чоловіка тобі підібрав, а? Все гарнішаєш. Слухайся брата — не помилятимешся!
