Десь о четвертій ранку за будинками почала гавкати собака. До п’ятої її лай став ще голоснішим. Люди прокидалися на роботу, слухаючи цей істеричний гавкіт з подразненням. Близько пів на шосту з будинів потягнулися мешканці до роботи.
Першими, хто вийшов за межі подвір’я, були чоловік і жінка, мабуть, подружжя. Вони вирішили таки подивитися, яка собака так скавчить усю ніч.
Пройшовши трохи в бік гаражів, вони побачили її. Вона гавкала, обернувшись мордою до будинків. А позаду неї на землі лежав чоловік. Подружжя кинулося до собаки. Було ясно — вона кликала людей.
Але чим ближче вони підходили, тим агресивнішим ставав її лай. Це була вівчарка, собака серйозна. Не підійдеш. Жінка запропонувала викликати швидку.
Швидка приїхала несподівано швидко. Двоє медпрацівників вийшли з машини. Жінка попередила їх по телефону, що там собака не пускає.
Коли вони рушили до пораненого, вона знову нагадала про пса. Але вівчарка раптом замовкла, побачивши швидку.
Вона підійшла до господаря і сіла поряд.
Два медбрати наблизилися до чоловіка. Собака сиділа нерухомо.
— Що робитимемо?
— Схоже, розумна, не заважає. Я підійду. Якщо що — балончиком.
Лікар обережно поставив коробку з ліками, присів біля пораненого, поглядаючи на собаку. Вівчарка мовчки спостерігала.
Пульс був, але слабкий. Чоловік, літ 35, велика втрата крові. Поранення в живіт. Один із медиків відкрив аптечку, швидко перев’язав рану, інший набрав у шприц ліки, зробив уколи. Собака спокійно дивилася.
До того часу вже зібралася юрба цікавих. Але стояли вони за десяток метрів. Ніхто не наважився підійти ближче.
Один із медбратів приніс ноші. Вони обережно поклали чоловіка, завантажили в машину. Пса взяти не могли. Вона дивилася на них, вони на неї. Але інструкції… Та й що далі?
Швидка поволі рушила по нерівній дорозі. Вівчарка бігла поруч…
До лікарні було недалеко. Усю дорогу собака то відставала, то наздоганяла машину. Біля шлагбауму швидка зупинилася. Охоронці підняли перешкоду, машина заїхала на територію. Водій сказав одному з них:
— У нас поранений чоловік. Це його собака.
— Зрозумів, але що я можу зробити? — Він глянув на пса і гукнув: — Стоять! Фу! Не можна! Сидіть!
Цей набір команд трохи збив вівчарку з пантелику. Але вона зупинилася, сіла перед шлагбаумом і лише поглядом провела машину.
Просидівши годину в очікуванні, вона лягла ближче до краю паркану, щоб не заважати машинам.
Охоронці спочатку стежили, щоб вона не прокралася на територію. Але потім, зрозумівши, що він чекатиме, лише час від часу поглядали на неї.
— Що робитимемо?
— Нічого. А що пропонуєш?
— Вона ж скільки тут лежатиме?
— Хто її знає? Може, полежить і піде.
— Ні… Вона розумна. Невже чекатиме?
— А скільки? Якщо там погано, то може й не діждеться.
— Оце лихо… Може, їй поїсти дати?
— Так! Пригодій її тут, а потім тебе звільнять.
— Ну і що робити?
— Нічого. Подивимося, може, сама піде. А якщо ні — тоді й вирішимо.
_________________________
Настав ранок. Вівчарка так і лежала біля в’їзду. Охоронці мали змінитися. Тим, хто прийшов, пояснили ситуацію. Один із тих, хто змінювався, сказав:
— Я піду, дізнаюся, що там із чоловіком. І поясню, щоб випадково не викликали відлов. А то…
Нехай по камерах подивляться… Та може, принесу їй їсти…
— Не годую тут!
— Ага, нехай здохне під парканом!
Собака уважно дивилася на тих, хто говорив і позирали на неї.
Минуло сорок хвилин. Охоронець, що пішов за новинами, повернувся.
— Ну що? Як там із чоловіком?
— Прооперували. У реанімації. Кажуть, більш-менш. Ось, у їдальні забрав залишки… — чоловік приніс у пластиковій мисці котлету, сосиску, а в глибокій — води.
— Але тут годувати не можна… Іди сюди, — покликав він собаку, ставлячи миски під дерево біля дороги.
Вівчарка уважно дивилася на нього, не рухаючись з місця.
— Іди, їж. Хоч води попий. Бери! Можна! — Чоловік намагався згадати команди.
Собака встала, але не йшла. Було видно, що вона вагається. Дивилася на людину, на миски, на шлагбаум. Сіла.
— Ну, як хочеш, — охоронець відійшов від дерева і повернувся до будки.
Собака повільно підвелася і підійшла до миски. Понюхала, жадібно почала лакати воду.
_________________________
Минув тиждень. Господаря цієї розумної собаки вже два дні тому перевели до палати. Він поступово одужував. Запитати про собаку було ні в кого. І від цього було дуже важко.
Вони жили вдвох після того, як він пішов у запас через поранення. Служили разом, разом пішли на цивільку. Він дуже сподівався, що така розумна собака не загинеВін вийшов із лікарні, пахнучи ліками, і перше, що побачив — Альму, яка, немов справжній вартовий, сиділа під тим самим деревом, не ворухнувшись, лише її хвіст ледь тремтів від нетерплячого радісного гавкоту.
