Ось і дістався я до того, що з’явилося особисте життя — але моя донька вважає мене божевільним і заборонила бачитися з онукою.
Усе життя я віддавав синові. Потім — онучці. Ніколи не скаржився, нічого не вимагав натомість. Але схоже, вони обидва забули, що я не просто безкоштовна нянька чи прибиральник. Я — людина. Зі своїми почуттями, бажаннями та правом на щастя.
Мені був двадцять один, коли я одружився. Дружина — Соломія — була тихою, лагідною жінкою, працьовитою. Жили ми небагато, але в гармонії. Коли синові виповнилося два роки, вона поїхала у відрядження — везе якийсь вантаж. Повернулася? Ні. Загинула. Як — так мені й не розповіли. Залишився одна, з маленьким Андрійком на руках.
Батьки дружини вже померли, мої жили в іншому місті. Допомоги чекати було нізвідки. Єдиним порятунком став маленький будиночок, що дістався після Соломії. Пробував працювати вдома — репетиторствував, адже за освітою я вчитель. Але, повірте, вести заняття, коли по хаті бігає малеча, — справа не з легких.
Потім батьки забрали Андрійка до себе. Майже два роки він жив у діда й баби, поки я крутився, як білка в колесі. Працював у школі, з вечорами брав додаткові заняття. Кожні вихідні їхав до сина. Кожного разу, коли від нього йшов — серце боліло.
Коли Андрійко пішов у садочок, я молився, щоб не хворів, адже не мала змоги сидіти вдома. І, на щастя, він виявився міцним. Потім — школа. Потім — університет. Я все тягнув сам. З ранку до ночі праця, щоб купити йому гарний одяг, взуття, харчування, репетиторів.
Коли він закінчив навчання й влаштувався на роботу, я вперше відчув: усе. Я вільний. Але вільний — значить самотній. Мої батьки пішли з життя, друзів не було, увесь час крутився у турботах. Навіть кіт став єдиним співрозмовником.
А потім народилася Марійка. Я переїхав до сина за кілька місяців перед пологами — допомагав з покупками, прибиранням, готував, збирав разом із ним «тривожну сумку». Потім повністю взяв на себе догляд за малечею — Андрійко рано повернувся на роботу.
Але я не нарікав. Навпаки — ожив. Знову відчув себе потрібним. Коли Марійка пішла до школи, я почав забирати її після уроків. Ми обідали, робили домашнє, гуляли у сквері. На одній із таких прогулянок я зустрів Ганну.
Вона теж була бабусею — виховувала онука. Її історія нагадувала мою: рано овдовіла, допомагала доньці. Почали розмовляти. І розмови ставали все довші. А потім вона запропонувала зустрітися… без онуків. На каву.
Чесно? Я зніяковів. Востаннє мене запрошували на побачення років тридцять тому. Та я погодився. Так у моє життя повернулася радість. Ми ходили у кіно, на виставки, просто гуляли містом. Я знову почував себе людиною.
Але син цього не зрозумів. Андрійко подзвонив мені одного ранку:
— Ми з Оленою хочемо поїхати до друзів. Залишимо Марійку у тебе на вихідні, добре?
— Вибач, сину, але я сам трохи виїжджаю. Треба було попередити раніше.
— Ти що, знову з тією… Ганною? — прошипів він.
Я остовпів:
— Андрію, що за тон? Ти ж чудово знаєш, що завжди поряд із Марійкою. Але я ж не вічна няня.
— Так ти взагалі забув про онуку! Ще недавно казав, що особисте життя тобі не потрібне, а тепер тиняєшся по концертах!
— Так, тиняюся, — спокійно відповів я. — Бо живу. Бо щасливий. І я думав, ти порадієш за мене.
— Порадію?! Ти проміняв онуку на якусь жінку! Краще займися собою, тату, у тебе дах з’їхав! Більше Марійку не привезу, поки не опам’ятаєшся!
Я сидів і не вірив, що це мій син. Я віддав йому все життя. Кинув усі справи заради його благополуччя. Сам виховував. Підтримував. Допомагав з його дитиною. А тепер — я «божевільний дід», у якого «з’їхав дах», тому що нарешті дозволив собі бути щасливим?
Я ридав увечір. Ганні нічого не сказав. Вона лише обняла мене і промовила:
— Ти маєш право жити. І любити. І бути любим.
Але всередині було важко. Не уявляю свого життя без Андрія. Без Марійки. Страшно, що одного дня втрачу їх назавжди. Сподіваюся, син охолоне й подзвонить. Сподіваюся, зрозуміє — його батько не перестав бути дідусем. Просто став чоловіком, який нарешті дозволив собі знайти щастя.
Хіба я не заслужив на це право?…
