Нарешті в мене з’явилося особисте життя — але моя донічка вважає мене божевільною та заборонила бачитися з онукою.
Все життя я присвятила їй. Потім — її донечці. Ніколи не скаржилась, нічого не вимагала натомість. Та схоже, вони забули, що я не просто безкоштовна няня чи прибиральниця. Я — жінка. Зі своїми почуттями, мріями та правом на щастя.
Мені був двадцять один, коли я вийшла заміж. Чоловік — Богдан — був тихим, мовчазним працьовитим чоловіком. Жили небагато, але в гармонії. Коли доньці виповнилося два роки, він поїхав у відрядження — на вантажівці, везти якісь товари. Чи повернувся? Ні. Загинув. Як — мені так і не розповіли. Залишилась я сама, з маленькою Соломією на руках.
Батьки чоловіка вже пішли з цього світу, мої жили в іншому місті. Допомоги чекати було нізвідки. Єдиним рятунком стала хата, яку залишив Богдан. Я намагалася працювати вдома — давала приватні уроки, адже за освітою я вчителька. Але, повірте, вчити, коли по хаті бігає малеча, — не найлегше завдання.
Потім мама забрала Соломію до себе. Майже два роки вона жила у бабусі з дідусем, поки я крутилася, як білка в колесі. Працювала в школі, вечорами брала додаткові уроки. Кожних вихідних їхала до доньки. І щоразу, коли йшла від неї — серце розривалося.
Коли Соломія пішла до садочка, я молилася, щоб вона не хворіла, адже в мене не було можливості сидіти вдома. І, на щастя, вона виглядала міцною. Потім була школа. Потім — університет. Я все тягнула сама. З ранку до ночі працювала, щоб купити їй гарні речі, взуття, їжу, заняття.
Коли вона закінчила навчання і влаштувалася на роботу, я вперше відчула: усе. Я вільна. Тільки ж вільна — значить самотня. Батьки мої вже пішли, подруг не було, увесь час у клопотах. Навіть кіт став єдиним співрозмовником.
А потім народилася Марійка. Я переїхала до доньки за кілька місяців до пологів — допомагала з покупками, пранням, готувала, збирала разом «тривожну валізку» до пологового. Потім повністю взяла на себе догляд за донькою — Соломія рано вийшла на роботу.
Але я не скаржилася. Навпаки — я розквітла. Знову почувала себе потрібною. Коли Марійка пішла до школи, я почала забирати її після уроків. Ми обідали, робили домашнє, гуляли у парку. На одній із таких прогулянок я зустріла Олександра.
Він теж був дідусем — виховував онучку. Його історія нагадувала мою: рано овдовів, допомагав доньці. Ми почали спілкуватися. І розмови ставали все довшими. А потім він запросив мене… без онучок. На каву.
Чесно? Я збентежилась. Востаннє мене запрошували на побачення років тридцять тому. Але я погодилася. Так у моє життя повернулася радість. Ми ходили до кіно, на виставки, просто гуляли. Я знову почувала себе жінкою.
Але донька цього не зрозуміла. Соломія подзвонила мені одного ранку:
— Ми з Олегом хочемо поїхати до друзів. Залишимо Марійку у тебе на вихідні, добре?
— Перепрошую, рибко, але я виїжджаю на пару днів. Треба було попередити заздалегідь.
— Ти що, знову з цим своїм… Олександром? — прошипіла вона.
Я завмерла:
— Соломіє, що за тон? Ти ж знаєш, що я завжди поряд з Марійкою. Але я ж не вічна нянька.
— Так ти взагалі забула про онучку! Ще недавно казала, що особисте життя тобі не потрібне, а тепер тиняєшся по концертах!
— Так, тиняюся, — спокійно відповіла я. — Бо я живу. Бо я щаслива. І я думала, тобі буде за мене приємно.
—
