П’ять років мої сини не з’являлися в мене. Але варто було мені подумати про те, щоб записати квартиру на племінницю — вони тут як тут.
У мене два сини, троє онуків, дві невістки — і при цьому жила, немов сирота. Варто було згадати про квартиру, як вони одразу згадали, що у них є мати. Прибігли, влаштували сцену. І все стало ясно — їм потрібне лише житло.
Коли народилися мої хлопчики, я раділа — думала, стануть опорою в старості. Помилилася. Про мене дбає не рідний син, а племінниця — у якої, до речі, є свої батьки: мій брат і його дружина.
Мабуть, ми з чоловіком десь помилилися, не зуміли виховати гідних дітей. Поки їхній батько був живий, вони хоча б інколи заходили. А як тільки його не стало — зникли. П’ять років не бачила їх ні разу.
Живуть вони, до речі, у тому ж місті. Не за городу, а всього півтори години на маршрутці. Обоє одружені, мають сім’ї. У мене двоє онуків та онука, яку я навіть разу не тримала на руках. А мені важко — з роками ноги болять, після травми ледве ходжу. Додзвонитися — ціла історія. Завжди обіцянки: «Незабаром заїдемо, допоможемо», — але далі слів справа не йде.
Коли сусіди затопили кухню, я вирішила звернутися за допомогою. Потрібно було трохи підправити стелю. Подзвонила старшому — пообіцяв. Молодшому — теж. Жоден не прийшов. Довелося викликати майстра. Заплатила чимало — гроші не головне. Але серце крає: невже для власних дітей я стала чужою?
Потім зламався холодильник. Я в цих справах не тямлю, а продавці люблять обдурювати пенсіонерів. Попросила синів — хай підуть зі мною, допоможуть вибрати. Відповідь була проста: «У магазині тобі все пояснять». Довелося дзвонити братові — приїхала його дочка з чоловіком, посприяли.
А потім почалася пандемія. Синівка стала з’являтися раз на місяць, питала: «Ну, як ти там?» — і все. Радили: «Нікуди не ходи, замовляй продукти додому». А як це робити, не пояснили. Племінниця ж сама мені все показала. Вона своїм батькам щодня дзвонить, замовляє їжу, ліки, піклується. І мене не кинула.
Зрозумівши, що мої діти мене покинули, вона почала телефонувати, приходити. Допомагала по господарству, прибирала, готувала, сиділа зі мною, коли хворіла. Навіть просто заходила — попити чаю, побалакати. На всі свята запрошувала до себе: у неї родина, брат, батьки — і я. Її донечка називає мене бабусею.
І я подумала: чому б не залишити їй квартиру? Вона нічого не просить, а робить усе від душі. Хочу віддячити добром за добро. Це не «подарунок», це — подяка.
Коли вже збиралася їхати до нотаріуса, зателефонував старший син. Запитав, куди їду. Я чесно відповідала. І тут почалося: крики, докори, що я з’їхала з глузду. Я вислухала — і поїхала далі.
А ввечері — дзвінок у двері. Стоять обидва сини. Привели онуку. Принесли пиріг. Здавалося б — диво. Але справа, звичайно, була не в любові. Вони одразу перейшли до справи: почали переконувати, що племінниця мене вижене. Що вона не родина, а вони — мої діти, і як я можу віддавати житло чужим?
Я подивилася на них, послухала — і сказала: «Дякую за турботу, але вирішу самотужки». Вони розсердилися, хлопнули дверима. Наостанок пообіцяли, що більше я не побачу онуків і допомоги від них не варта чекати.
А я й не чекаю, мої дорогі. П’ять років вас не було — і нічого. А тепер з’явилися лише за квартирою. Ви самі стали мені чужі. Я зроблю, як вирішила: житло дістанеться племінниці. А якщо вона одного разу й справді мене вижене — що ж, це мій вибір. Але я у неї вірю. Вона — людина з серцем. Не те що ви…
