Так трапилося, що на за́хисті літ я опинилася сама. Не з власної волі, не через злість долі — а тому що моя невістка, та, якій колись розчинила двері свого дому, випхнула мене, немов стару, непотрібну річ. Тепер живу в похилому, неремонтованому домі в глушині села. Без водопроводу, з пічкою, яку треба палити щоранку, з туалетом надворі й відрами води з криниці. Усе, що малося, — тепер її.
Звуть мене Ганна Іванівна. Я з Житомира. Моєму синові Олегові — тридцять два. Одружився він п’ять років тому. Одружився, як здавалося, зачарований. Привів у дім якусь Марічку — дівчину з півдня, без хати, без фаху, без сорому й совісті. Син був нею вражений, а я — з перших хвилин насторожена. Та мовчала. Сподівалася — мине.
Після весілля стали жити втрьох у моїй двокімнатній хаті. Я віддала їм більшу кімнату, а сама перебралася в крихітну спальню, де й розвернутись неможливо. Минуло всього пару місяців, і Марічка повідомила, що вагітна. Термін уже був солідний. Але ось хиба — Олег познайомився з нею лише за місяць до того, як мало статися зачаття. Я порахувала. Не сходиться.
— Народила передчасно, — заявила вона.
— Передчасно? З нормальною вагою, без проблем і навіть без ознак недоношеності?
Я мовчала. Син повірив. А я — ні. Вже тоді відчувала: чужа дитина. Та що доведеш, коли син осліп?
Спочатку вона намагалася вдавати господиню — мила підлогу, готувала. Потім кинула. Я одна тягнула дім. А потім почалося те, що зруйнувало все. Марічка вимагала, щоб я віддавала їм свою пенсію «на спільні витрати». Без сорому, без натяків. В лоб.
— А твій внесок який, Марічко? — запитала я. — Жодного дня не працювала ні до весілля, ні після!
Олег став її захищати. Вимагав, щоб я звітувала за кожну копійку, витрачену на себе. Видно, Марічка добре його обробила. Знала про всі надбавки, пенсії, допомоги. Все було на слуху. Я не могла навіть ліки собі купити, не вислухавши нотацію.
У якийсь момент терпець урвався. Я купила собі холодильник і поставила його в своїй кімнаті. Відмовилася скидатися на їжу, припинила платити за всіх, розділила комунальні. Я не була зобов’язана годувати ледачку й її дитину. Не була — і точка.
Тоді Марічка зрозуміла: просто так мене не вижити. Одного разу, коли мене не було вдома, вона перерила мої документи. Знайшла папери на хату. А там — тонкість: після розлучення з батьком Олега, я викупила його частку, але оформила все на сина. Тоді здавалося — нехай буде його хатина, адже син у мене один…
Марічка була в захваті. Погрожувала:
— Забирайся звідси! Тут нема твоїх прав! Пікнеш Олегу — розлучуся й половину хатки заберу. Тоді і ти, і він опинитеся на вулиці!
Що я могла відповісти? Я розуміла: син — між молотом і ковадлом. Не хотіла його роздирати. Зібрала речі й поїхала до старого батьківського дому в село. Колись купили його з колишнім, але не встигли добудувати. І ось тепер живу в цьому занедбаному куті світу, де зимою холодно, а літом самотній дим з комина нагадує про моє існування.
Олегові я сказала, що хочу тиші, спокою, природи. Він нічого не запідозрив. А Марічка лише зраділа — одним ротом менше. Тепер рідко бачу сина. Приїжджав першого року пару разів, а тепер — ні слуху, ні духу. І я знаю: вона не дасть йому. Не дозволить.
Шкодую тільки про одне — що колись не переоформила хату на себе. Про те, що повірила в синову любов, у порядність невістки. А тепер я — в самотності, без даху над головою, без родини, без надії. Старість, яка мала бути в затишку, стала виживанням.
Ось так одна жінка — чужа, але прижилася в домі — позбавила мене всього. ХаІ тепер я чекаю, поки небо впаде на землю, а мій син нарешті прокине́ться.
