“Від сьогодні все буде інакше!” — як одна жінка поставила на місце чоловіка й сина
Я не залізна. Я звичайна жінка, якій теж буває важко. У якої болить голова, яка втомлюється, яка працює цілий день, а ввечері тягне на собі важчезний мішок з продуктами, бо вдома — двоє чоловіків, здоровенних і ситих, які, схоже, вважають, що їжа з’являється сама собою. І коли сили закінчуються, залишається лише одне — сказати те, що вже давно кричить усередині.
Цей день виявився особливо важким. В офісі аврал, шеф зранку на нервах, я ледь дочекалася кінця зміни. Вже стоячи на зупинці, я зрозуміла, що треба зайти в супермаркет: у холодильнику порожньо, а вдома — чоловік Богдан і син Олесь. Богданові — сорок два, високий, кремезний, апетит відповідний. Олесю — п’ятнадцять, займається боротьбою, після тренувань змітає з тарілок усе, що під руку потрапляє.
Я йшла додому, згинаючись під вагою пакетів, проклинаючи себе за те, що набрала стільки всього. Голова гула, кожен крок віддавався болем у скронях. Але я не могла не зайти — адже хто, як не я?
Коли я нарешті відкрила двері, Богдан уже був вдома. Лежав на дивані, дивився телевізор. Жодного запитання, жодного взгляду: “Як ти?” — ніби мене й не існувало. Олесь був ще на тренуванні. Я мовчки пройшла у спальню, випила таблетку й лігла. Хоч би п’ятнадсять хвилин — перевести дух, відпочити, прийти до тями.
Голова трохи відпустила, але не зовсім. Я все ще почувалася розбитою. Але підвелася й пішла на кухню. Там, крім гучного телевізора, лише мої кроки й брязкіт посуду. Я швидко приготувала макарони по-флотські, нарізала салат. Просто, ситно. Не до витонченостей.
Олесь прийшов пізніше. Я покликала всіх до столу. Сіла поруч і почула те, від чого все всередині обірвалося.
— Знову макарони? — фуркнув чоловік. — Могла б і щось цікавіше зварити.
— А я б котлет хотів, — підтримсина, ворошачи вилкою в салаті.
