Свекруха приїхала “рятувати” сина від застуди, а мене відсунула, як непотрібний предмет.
Інколи мені здається, що найскладніше в житті жінки — це не вагітність, не побут і навіть не чужі хвороби. Найстрашніше — боротьба за право бути дружиною, коли поряд з’являється свекруха, готова знехтувати всім заради “коханого хлопчика”. Хлопчику, між іншим, тридцять три. І він сам уже відрізняє простуду від кінця світу. Але не для своєї мами…
Мій чоловік Тарас захворів. Звичайне застудування: нежить, кашель, невелика температура. Ніякого ковіду, смак на місці, тест негативний, лікар поставив діагноз без паніки — вірус. Гарячий чай, провітрювання, вітаміни за бажанням. Він не ухилявся — і в магазин сходив, і посуд помив. Адже я на сьомому місяці, важке піднімати не можу. Роботи не полишав — начальник у нього строгий, приватник, і зайві відгули можуть коштувати місця. Зарплата невелика, але стабільна. А я ось-ось у декреті, кожна гривня на вагу.
Ми з Тарасом робили все за рекомендаціями: теплий плед, чай із малиною, редька із медом — я оточила його турботою, як могла. І все було тихо, поки він — від втоми чи дурноти — не проболтнувся про хворобу мамі. Тій самій, яку не хотіли турбувати. І через годину вона вже їхала автобусом. Останній вечірній рейс, хоча ми живемо в іншому районі Києва. На годиннику була пізня ніч, а вона вже стояла біля дверей.
Тарасу довелося піднятися, зустріти її, бо я, у такому стані, не могла йти вулицею в цей час. І ось вона — гроза небесна — увійшла в квартиру і відразу взяла все під контроль. Перше наказ: “Вікна не відчиняти! Сквозняк уб’є хворого!” Друге: “Неси окріп! Я коріння привезла, треба терміново запарювати!” — і це опівночі. Третє: “Ти, невістко, йди в іншу кімнатку. Тобі народжувати, а ти тут мікробів нахватаєшся.”
Відтоді я ніби перестала існувати. Я — доросла жінка, дружина, майбутня мати — була вилучена з рівняння. Тепер лікує мама. Мама знає краще.
Вона подзвонила його начальнику й, не зважаючи на протести Тараса, заявила, що син тяжко хворий і на роботу не вийде. “Знайдеш іншу роботу, а здоров’я не купиш!” — гукнула вона в трубку та відчепилася. Тарас сидів, блідий, не знав, що сказати. Я намагалася заперечити — марно.
Потім я принесла вітаміни, які порадив лікар. Вислухала довгу промову про те, що це все “хімія” та “дурниці”. Купила яблука — почула, що в імпортних фруктах одна отрута. Приготувала улюблений Тарасів суп — отримала догани: “Тільки курячий бульйон допомагає при застуді!” Але ж біда — він з дитинства не переносить курятину, його від неї нудить.
Вона почала наполягати на вологому прибиранні з хлоркою щогодини. А те, що від запаху хлорки чоловік жахливо почувається — її не цікавить. Головне — щоб все було за радянськими канонами. Купуй ліки, заварюй коріння, приймай накази, а сама — сиди й не втручайся.
Я більше не могла стримуватися. Під вечерю спробувала обережно, ввічливо, з повагою заговорити. Мовляв, мамо, дякуємо, але давайте якось разом, я теж переживаю за чоловіка… Вона перебила: “Ти ще нічого не розумієш. Де у вас тут гомеопатію продають?”
Я попросила Тараса — нехай скаже, щоб мама поїхала додому. М’яко, спокійно. Він мовчить. Він її боїться. Він вибирає терпіти. А я не можу. Бо скоро пологи, і я вже розумію: як тільки народиться дитина, все повториться. Вона лікуватиме, годуватиме, наставлятиме. Мій голос — знову не рахуватиметься.
І мені страшно. Не лише за себе. Я боюся, що за час його “лікарняного” начальник справді знайде заміну. А що тоді? Ми залишимося без доходу? А мама — допоможе? Зі своєю пенсією? Я й так економлю на собі, щоб забезпечити дитину.
А зараз я сижу сама на кухні, чую, як вона за дверима командує, і розумію — ця боротьба лише починається. Тільки я більше не готова мовчати. Бо це — моя родина. І моя дитина. І моє життя. І я маю на нього повне право.
