**Щоденник**
Мені 32, і вже чотири роки я заміжня за людиною, яка стала для мене справжнім тягарем. Я, Світлана Коваленко, живу в Києві й усі ці роки сама тягну на собі родинний бюджет. Мій чоловік, Тарас, старший за мене на вісім років, і я втомилася мовчки зносити його безвідповідальність. Сьогодні я не витримала й уперше вимагала від нього грошей, але замість підтримки отримала лише образи та погрози піти. Моє життя перетворилося на драми, й я не знаю, скільки ще зможу це виносити.
Ми з Тарасом одружені вже чотири роки, але за цей час я жодного разу не відчула себе захищеною чи коханою. Він уже був одружений до мене й має сина від першого шлюбу. Коли його попередня сім’я розпалася, він повернувся до батьків, а потім, зустрічаючись ізі мною, створював враження, що ночує у друга. Пізніше я дізналася, що це була брехня, але тоді я закрила на це очі, думаючи, що любов усе виправить. Тарас працює менеджером у великій компанії, і його робота — це суцільний стрес. Він часто зривається, влаштовує скандали й виливає на мене свої емоції. Я ніколи не бачила від нього підтримки чи турботи, а його гарячий характер став для серйозним випробуванням.
Коли в моєму житті наставали складні моменти й мені так потрібна була його допомога, Тарас просто збирав речі й їхав до матері. Одного разу я не витримала розлуки й через тиждень благала його повернутися. Ми живемо в моїй квартирі, яку я купила ще до весілля, і я сама оплачую всі рахунки й закуповую продукти. Тарас же ніколи не показував мені своїх грошей. Він стверджує, що збирає на нашу «спільну мрію» — будинок у Карпатах, де ми нібито будемо щасливо жити. Але з кожним днем я все більше сумніваюся, чи побачу колись цей будинок. Його слова звучать як порожні обіцянки, а я втомилася вірити в казки.
Минулої зими комунальні платежі зрости, і я, набравшись духу, попросила Тараса допомогти з оплатою. Він пообіцяв, але минув місяць, а грошей я так і не побачила. Моя втома від цієї ситуації досягла межі. Я не можу більше утримувати дорослого чоловіка, який живе за мій рахунок. Що буде, якщо у нас з’являться діти? Їм доведеться працювати змалку, щоб прогодувати власного батька? Це ж безглуздя! Наприкінці місяця я не витримала й прямо запитала Тараса, чи збирається він заплатити за квартиру. Натомість він спалахнув, звинуватив мене у невдячності й знову почав збирати речі, погрожуючи піти.
Я не розумію, за що він так із мною поводиться. Що я зробила, аби заслужити таке ставлення? Моя душа розривається від болю й нерозуміння. Я не можу вічно терпіти цю несправедливість, але кожен його від’їзд і повернення ламають мене все сильніше. Чотири роки я сама несла цей тягар, але тепер я на межі. Скільки ще я зможу тримати себе в руках, поки моє життя остаточно не розсиплеться під вагою його байдужості?
