Моє життя у маленькому селі під Полтавою перетворилося на нескінченний жах. Я, Оксана, вже багато років живу під одним дахом із свекрухою, Ганною Петрівною, яка зробила все, щоб мої дні стали пеклом. Сьогодні моє терпіння урвалося: я задала їй питання, яке мучило мене роками: «Чому ти мене так сильно ненавидиш?» Відповіді не було — лише холодна мовчанка та її зневажливий погляд. Моя душа розривається від болю, а серце кричить від несправедливості.
Того дня я, як завжди, прибирала в хаті. Пропилососила, вимила підлогу, намагаючись зробити все до блиску. І раптом Ганна Петрівна, сидячи у своєму кріслі, з явним задоволенням розсипала крихти від печива на щойно вимиту підлогу. Я завмерла, не вірячи власним очам. Це було спеціально, і ввіна навіть не намагалася приховати свою злість.
— Мамо, навіщо ти це робиш? Я ж бачу, що це навмисно! — вигукнула я, ледве стримуючи сльози.
Вона глянула на мене з погордою і кинула:
— Нічого, ще раз прибереш! Не помреш!
Із задоволеною посмішкою вона повернулася до старої газети, яку перечитувала вже десятки разів. Я, проковтнувши образу, взяла віник і згрібала крихти. Але всередині мене кипіло. Я пішла до іншої кімнати, щоб не вибухнути, а потім вийшла у сад — робота на свіжому повітрі хоч трохи заспокоювала. Та біль від її слів і вчинків роз’їдала мене, немов отрута.
— Чому ти мене так ненавидиш? — не витримала я пізніше, стоячи перед нею. — За що мені таке? Я тобі готую, прасу, прибираю, доглядаю! Моя донька, Марія, завжди тобі допомагає! Чому ж ти мене так зненавиділа?
Вона навіть не повернулася. Ні слова, ні погляду — лише льодовита байдужість. Я розплакалася, не маючи сил більше стримуватися. Закінчивши прибирання, я взялася за прання, але сльози котилися по щоках. Моє життя перетворилося на замкнене коло принижень, і я не знала, як із нього вибратися.
Мій чоловік, батько Марії, помер багато років тому. Нашій доньці тоді було лише вісім. Відразу після похорону Ганна Петрівна оголосила:
— Ти залишишся в мене! І навіть не думай про переїзд. Не хочу, щоб у селі говорили, ніби я тебе вигнала.
Я погодилася, бо йти мені було нікуди. У моїх батьків жила сестра з двома дітьми, і для нас із Марією місця там не було. Я наївно сподівалася, що з часом ми із Ганною Петрівною знайдемо спільну мову. Та чуда не сталось. На людях вона поводилася пристойно, а вдома, наодинці, знущалася надо мною. Постійно твердила, що я мусять її слухатися.
— Ще й якась невдаха! Хто за тебе піде? З дітьми ніхто не візьме! Житимеш у мене із Марією, а коли я вмру, отримаєш мою хату. Але якщо не слухатимешся — заповідаю племінникам, і залишишся ні з чим!
Я боялася її погроз і терпіла. Робила все, щоб Марія ні в чому не потребувала. А Ганна Петрівна, якій вже за дев’яносто, живе й радіє. Здоров’я у неї залізне, всю пенсію витрачає на себе, вимагаючи, щоб я купувала їйдорогі продукти та смачні делікатеси. Я давно зрозуміла, що помилилася, погодившись жити з нею. Ці роки принижень зламали мене.
Моя Марія закінчує університет і незабаром виходить заміж за доброго хлопця. Вони будуть жити в нього, і я щиро сподіваюся, що її доля складеться щасливо. Та мені так боляче за себе, за своє змарноване життя. Я віддала все заради доньки і свекрухи, а натомість отримала лише зневагу й самотність. Де мені знайти сили, щоб вирватися з цього пекла?
