П’ятдесятирічна жінка стала матір’ю після шістнадцяти років виснажлих спроб
Оксана Шевченко, мешканка невеличкого містечка під Житомиром, зазвичай з сумом і легкою заздрістю дивилася на щасливих матерів. Вони, здавалося, оточували її скрізь: у сквері, в магазині, на ринку. Оксана мріяла про дитину, але її тіло, на жаль, не слухалося. Проблеми зі здоров’ям стали стіною між нею і материнством, і з кожним днем ця стена здавалася все вищою.
Зрозумівши, що природним шляхом вагітність не настане, Оксана вирішилася на ЕКЗ. Перша споба принесла надію, але завершилася трагедією — викиднем. Серце боліло, але вона не здалася. За шістнадцять років Оксана пройшла через цю процедуру ще сімнадцять разів. Кожен раз — нова надія, кожен раз — новий удар. Ліки, уколы, нескінченні аналізи стали її життям, а біль — постійним супутником.
Лікарі благали Оксану зупинитися. Вони пояснювали, що її імунна система — справжній ворог. Природні клітини-кілери в її організмі занадто активні. Вони сприймають ембріон як загрозу, атакують його, не даючи закріпитися. «Це безглуздо, ви лише мучите себе», — казали вони. Але Оксана була непохитна. Її очі горіли рішучістю, а голос тремтів від гніву, коли вона вимагала: «Робіть свою справу!» Вона витратила на процедури цілий статок — майже півтора мільйона гривень, але думка про здачу була для неї нестерпною.
Диво трапилося, коли Оксані виповнилося сорок сім. Після чергової спроби вона дізналася, що вагітна. Радість змішалася зі страхом — страхом, що все знову розсиплеться. Під постійним наглядом лікарів вона жила в напрузі, боячись кожного нового дня. «Раптом завтра все закінчиться?» — ця думка не відпускала її. Але плід розвивався, і надія зростала з кожним ударом крихітного серця.
«Мені зробили кесарів розтин на 37-му тижні, — згадує Оксана, її голос тремтить від емоцій. — Ані я, ані лікарі не могли ризикувати. І ось, завдяки їхній допомозі, я народила свого хлопчика, свого Богданчика. Він буде великою людиною, я впевнена, адже я чекала на нього так довго, вистраждала його кожною клітиною свого тіла».
Під час вагітності Оксана познайомилася з лікарем Андрієм Коваленком, засновником Центру репродуктивної імунології у Києві. Він став її ангелом-охоронцем, підтримуючи на кожному кроці, супроводжуючи через місяці тривог і хвилювань. «Без нього я б не впоралася», — зізнається вона з вдячністю.
Тепер, дивлячись у вічі своєму синові, Оксана не може стримати сліз. «Хочу сказати всім жінкам, які опустили руки й вирішили здатися: не здавайтеся! — каже вона з ентузіазмом. — Лише моя наполегливість подарувала мені Богданчика. Кожен раз, коли я дивлюся на нього, я радію, що не відступила. Материнство — це те, за що варто боротися. Повірте, є мрії, які не можна зраджувати!»
Її історія — гімн стійкості. Шістнадцять років болю, сліз і втрат не зламали Оксану. Вона довела, що навіть найтемніші ночі закінчуються світанком, і тепер її світанок — це сміх маленького Богданчика, заради якого вона пройшла через пекло.
