Коли ми з Максимом одружилися, одразу почали мріяти про власне житло. Жили в невеличкому містечку під Харковом і розраховували лише на себе. Мої батьки не могли нам допомогти, а Максим виріс із бабусею, Надією Василівною, і не хотів повертатися до її дому. З матір’ю він майже не спілкувався — вона з’являлася лише час від часу, відвідуючи бабусю. Для нього вона давно стала чужою: у неї був новий чоловік і маленька донька, а син, схоже, її більше не цікавив.
Ми оформили іпотеку і працювали, як заведені. Хотілося швидше виплатити частину кредиту, щоб спокійно планувати дітей. Максим позичив трохи грошей у матері, але ми швидко повернули борг. П’ять років ми затягували паски, і врешті іпотека була майже погашена. Ми з полегшенням зітхнули — навіть якщо я піду у декрет, з виплатами впораємось. І ось, наважившись на дитину, ми дізналися, що станемо батьками. У той самий день, коли ми збиралися святкувати, у двері постукала свекруха, Оксана. Її візит став як грім серед ясного неба.
— Що святкуєте? — кинула вона з іронією, оглядаючи нас.
Ми поділилися радістю, але вона навіть не зморщилася. Замість вітання випалила:
— Я не для цього прийшла. Максиме, твоя сестра, Соломія, виходить заміж. Їй ніде жити. Бабуся переїде до вас, готуйте місце.
— Чому до нас? — остовпів Максим.
— Вона тебе виростила, тож будь вдячним і допоможи, — відрізала Оксана.
— Мам, у неї ж своя квартира! Чому Соломія має там жити?
Розмова закінчилася потоком звинувачень. Свекруха грюкнула дверима і пішла. А наступного дня приїхала бабуся. Вона стояла на порозі, змінаючи хусточку, і плакала. «Я лише заважаю, нікому не потрібна», — шепотіла вона, а в мені все переверталося. Максим обійняв її: «Не плач, бабусю, усе буде добре». Але я вже відчувала, що наше життя ось-ось перетвориться на пекло.
З переїздом Надії Василівни почався кошмар. Свекруха стала приходити до нас у будь-який час доби без попередження. Казала, що мать право відвідувати матір. Після її візитів почали зникати речі. Дрібниці, але все одно неприємно: то ваза, яку вона хвалила, то статуетка з полиці. Я мовчала, але всередині кипіла. А потім Соломія забрала у бабусі телевізор — той самий, що ми з Максимом купили, щоб Надія Василівна могла дивитися свої серіали. Бабуся розповіла, що онучка просто запакувала його в коробку і пішла, навіть не пояснивши. Гірше того, Соломія забирала у неї всю пенсію, залишаючи старушку ні з чим.
Одного разу Надія Василівна не витримала і сказала доньці:
— Якщо ти так часто приходиш і нудишся, я можу повернутися додому. У Соломії немає дітей, а у Максима скоро буде син.
Після цього Оксана стала рідше з’являтися. Мабуть, злякалася, що мати справді візьме квартиру. Через рік після народження нашого сина я вийшла на роботу — бабуся з радістю взялася доглядати за правнуком. Ми знову почали мріяти про більшу квартиру: у двушці стало тісно. Надія Василівна, сяючи, одного разу сказала:
— Соломія завагітніла і просить допомогти з дитиною. Але я вже тут облаштувалася, нікуди не хочу. Купимо трикімнатну і будемо чекати нашу принцесу!
Я вірю, що так і буде. Але щоразу, згадуючи сльози бабусі й нахабство свекрухи, відчуваю, як усередині закипає злість. Наша сім’я заслужила спокій, і я зроблю все, щоб захистити її від тих, хто бачить у нас лише вигоду.
