«Невістка навіть не приховує, що ненавидить мене» – вона подзвонила мені й звинуватила, що я намагаюся зруйнувати їхній шлюб з Олегом
Я, Наталка Григорівна, звичайна жінка шестидесяти років, мати одного-єдиного сина. Усе життя я віддала йому, виростила сама, після того як чоловік пішов, коли Олежкові було всього два роки. Працювала медсестрою в поліклініці, тягнула нічні зміни, щоб у сина було все – і чиста сорочка, і зошити до школи, і гаряча вечеря.
Син вирів гарною людиною – добрим, вихованим. Я ним пишаюся. Але тепер мені здається, що він усе це розтратив заради жінки, яка не просто не поважає мене, а й відкрито демонструє свою ненависть. Його дружина – Мар’яна.
Відразу вона здалась мені… занадто. Надто голосна, надто гордовита, надто різка. Коли Олег уперше привів її знайомитися, я відчула щось недобре – в її погляді, у її поведінці. Великі темні очі дивилися на мене з викликом, а обличчя не виражало й натяку на ввічливість. Тоді я сказала собі: це упередження. Олежко закоханий, отже, я повинна принаймні спробувати її прийняти.
Пішли в кав’ярню познайомитися ближче. І вже тоді я зрозуміла: з нею буде важко. Вона без сорому накричала на офіціанта, вимагала замінити десерт, бо той був «недостатньо фотогенічним», як вона висловилась. Говорила крізь зуби, ніби всі навколо – прислуга. А як вона була одягнена… міні-сукня, що відкривала все можливе, і декольте майже до пояса. І це – на зустріч із майбутньою свекрухою. Я ледве стрималася, щоб не вивести Олега поговорити.
Я списала це на нерви, на хвилювання. Та ж буває. Але ні. З роками стало тільки гірше. Після весілля Олег рідко дзвонив. Я намагалася не нав’язуватися, але сумувала. Через місяць не витримала – подзвонила сама. А в трубці – холод. Іншим разом, коли він дзвонив мені, я чітко чула голос Мар’яни на фоні: «Поклади слухавку, годі вже з нею розмовляти». Вона не шепотіла, говорила це голосно, навмисно.
Я не хотіла влаштовувати сцен, але одного разу запитала Олега – що відбувається? Він зітхнув і розповів. Виявилося, у Мар’яни непросте минуле. У молодості в неї був роман, вагітність, зрада… Вона втратила дитину. Після цього лікувалася у психологів. Він запевняє мене, що зараз у неї все добре, просто вона трохи мнительна. А я відчуваю – це не мнительність. Це ворожість. Відкрита, зла.
Через кілька днів після тієї розмови Мар’яна сама подзвонила мені. Кричала. Звинувачувала мене в усьому, що тільки можна. Казала, що я навмисно налаштовую сина проти неї, що хочу зруйнувати їхню родину, що лізу в їхнє життя. Я була в шоці. Я?! Я, яка все життя віддала синові, виростила його сама, тепер – чудовисько?
Олег, як завжди, не вступився. Не сказав ні слова. Лише повторив те, що каже постійно: «Мамо, я дорослий, у мене тепер своя родина». А я хто? Я більш ніхто? Жінка, яка народила й виростила – тепер не має права навіть на просту розмову?
Живуть вони в її квартирі. Трьохкімнатна, з новим ремонтом. Мар’яна хвалилася, що це її заслуга – сама купила. Звичайно, я розумію, що житло – вагомий аргумент. Та невже через квадратні метри варто відривати сина від матері?
Я нічого не вимагаю. Не прошу грошей, не лізу в гості. Я просто хотіла залишитися частиною його життя. Дізнатися, як у нього справи, приїхати, обійняти. Невже це злочин?
Іноді мені здається, що Мар’яна просто ревнує. Не до Олега – до мого впливу. Хоч який там вплив – від нього залишилися лише спогади. Він із нею говорить на всіх тонах, а зі мною – сухо й офіційно. Я ніби чужа.
Але я все ще сподіваюся. Що він прозріє, зрозуміє, що так не можна – викреслювати матір із життя лише тому, що так сказала дружина. Сподіваюся, що в них буде міцний шлюб, що вони усвідомлять – любов до матері не є зрадою дружині.
Я виконала свою роль. Народила, виховала, поставила на ноги. А тепер – відпускаю. Але все ж чекаю. Що він згадає. Подзвонить. Обійме. Не тому, що повинен. А тому, що любить.
