**Щоденник Тетяни Степанівни**
Повертаючись додому, я, як завжди, йшла не поспішаючи. Вставила ключ у замок і раптом почула в квартирі чужий голос. Не один. Зняла туфлі й навшпиньках пройшла на кухню.
Те, що я побачила, приголомшило мене.
За столом весело сміялися три дівчини. Наче господиня серед них сиділа моя невістка — Марійка. На плиті кипіла каструля, по хаті розносився аромат свіжого борщу. Того самого, який я зварила зранку на вечерю.
— Що тут за бенкет?! — різко випалила я, і в кухні миттю запанувала тиша.
Марійка підняла голову й натягнуто посміхнулася:
— Свекрухо, подруги завітали. Просто поговорити. Я їх частувала. Борщ смачний, правда ж?
Я мовчки оглянула стіл. На тарілках гостей — залишки моєї вечері. З шафи дістали найкращий сервіз. З вази зникли фрукти, куплені на вихідні.
Марійка вже два роки як у нашій родині. Мій син Олесь закохався без пам’яті, одружилися швидко. Спочатку знімали квартиру, але коли господар вирішив її продати, вони опинилися на роздоріжжі.
— Мамо, прихисти нас трохи, — благав Олесь. — Швидко знайдемо варіант.
Я погодилась. Але відразу поставила умови. І з першого дня зрозуміла: спокою не буде. Марійка була зухвалою, нешанобливою, відповідала з викликом. І щодня дарувала новий привід для роздратування.
Спершу це були крихти на столі. Потім — розкидані речі. Далі — грюкання дверима.
— Чому вас вигнали? — спитала я одного вечора, не втримавшись.
— Квартиру продали, — відрізала невістка.
— Не вірю. У таких випадках дають місяць, а вам — два дні. Мабуть, у тебе язик із господарями такий же, як ізі мною?
Марійка усміхнулася, вставила навушники й відвернулася.
Наступного дня я зібрала крихти зі столу й демонстративно висипала їх на ліжко невістки. Вона заверещала, почала кричати. Скандал вийшов гучний.
А ввечері з роботи повернувся Олесь. Вислухав мене мовчки й спитав лише одне:
— Усе це — через крихти?
— Через неповагу! — вигукнула я. — Або живете за моїми правилами, або збирайте речі.
Олесь пообіцяв поговорити з Марійкою. Вона кілька днів поводилася чемно, а потім усе почалося знову. І раптом — різка зміна. Прибирала, мовчала, навіть компот зварила.
Я налякалась. І недаремно. Через тиждень син оголосив:
— Мамо, ти станеш бабусею.
Замість радості — гіркота. Дитина — а житла нема. До того ж невістка, яку я не можу терпіти.
— Тепер зрозуміло, чому вона змінилася! Ти її умовив! — кинула я синові. — Але це нічого не міняє. Жити тут ви не будете. Я ще не на пенсії.
Син мовчав. А наступного дня, як тільки я пішла до сусідки, Марійка покликала подруг. Мій борщ пішов по тарілках.
Але я повернулася раніше. І застала “святкування” на місці.
— Це моя хата, не ресторан. Геть звідси! — різко сказала я. — А ти, Марійко, збирай речі.
Вона вийшла, не промовивши слова. Ввечері прийшов Олесь. Побачивши валізу дружини біля порога, мовчки зібрав своє.
— Якщо підеш, можеш не повертатися, — сказала я.
Але він пішов. Півроку ми не спілкувалися. Лише згодом я наважилася подзвонити. Зустрілися в кав’ярні. З Марійкою більше не розмовляла.
Бабусею я стала, але здалеку. І якщо шкодувала про щось, то лише про те, що колись впустила невістку за поріг. Бо повага — це не те, що можна заробити животом. Вона або є, або її нема.
