Олекса сів у машину, збираючись виїхати з роботи, коли раптом задзвонив телефон. Номер був незнайомий. Він неохоче натиснув на зелений значок.
— Слухаю. Хто це?
— Це я… Привіт, — відповів незнайомий жіночий голос.
— Хто — я? — насторожился Олекса. — Представтеся!
Пауза. Потім голос, ледве чутно:
— Це я… твоя мама.
Олекса завмер. Пальці стиснули кермо, серце закалатало швидше.
— Що за дурниці? Моя мати померла двадцять дев’ять років тому!
— Ні… Я — Марія… Я народила тебе. Олекса, це справді я…
Він кинув слухавку. Серце билося, долоні спітніли. Йому здалося, що хтось відчинив двері у страшне, глухе минуле, яке він намагався назавжди забути.
За кілька хвилин телефон задзвонив знову. Той самий номер.
— Я не хочу вас чути, — різко сказав він. — У мене немає матері. Жінка, що народила мене, покинула, коли мені було дев’ять. І з тих пір я сирота.
— Я прошу лише про одне — дай мені п’ять хвилин. Благаю…
— Навіщо? Щоб почути нову брехню?
— Просто зустрінься зі мною. Один раз. Я все поясню.
Олекса не хотів. Але розумів — вона не відстане. Вона знайде його адресу, з’явиться біля дому, зачепить дружину, налякає доньок.
Через два дні вони зустрілися в сквері на околиці Житомира.
Марія Іванівна сиділа на лавці, сутула, постаріла, але все ще намагаючись зберегти сліди колишньої краси. Руки тремтіли.
— Привіт, Лесю…
— Олекса, — холодно поправив він.
Вона підвела очі — у них була розпач.
— Я знаю, я винна… Але я не могла інакше…
Він мовчав. Перед очима стояли картини з дитинства — як вона кричала, як кидала посуд, як йшла на побачення, залишаючи його самого.
— Ти залишила мене у тітки Олі. І сказала: “Я повернуся через місяць”. А сама втекла до Польщі з якимось бізнесменом.
— Я думала, він допоможе нам обом… Але він не захотів тебе. І я…
— Ти обрала його. Не мене.
Вона схлипнула.
— Мені більше нікому благати. Чоловік помер, його діти мене вигнали. Жити ніде. Їсти нічого. Я зовсім одна.
— Тобі себе шкода? — спитав він, трохи похиливши голову. — А мені в дев’ять років було кого шкодувати?
— Пробач мені… Я не знала, як просити вибачення. Усе чекала, що ти сам з’явишся…
— Ти навіть листівки мені не надіслала. Ані разу.
Мовчання. Потім Марія прошепотіла:
— А ти все-таки хороша людина… Ти виріс справжнім.
— Я виріс завдяки людям, яких ти ненавиділа. Тітці Олі. Моїй дружині. Моїм друзям. Але не завдяки тобі.
Вона простягла руку, але він відійшов.
— Я тебе не осуджую. Але ти для мене нікто. Навіть не ворог. Просто пусте місце.
— Я вмираю… — прошепотіла вона.
— Значить, тобі треба сповідатися. Але не переді мною.
Він підвівся і пішов геть, не озираючись.
І вперше за багато років відчув у грудях легкість. Минуле остаточно відпустило. А життя — тривало.
