Колись давно трапилася така історія, що й досі болить у серці.
Ти лише вигідний. Доки не знадобишся — забудуть.
Ярослав приїхав за дружиною до тещі — забрати додому після чергової «невеличкої сварки». Зупинив авто біля старенької дев’ятиповерхівки, поправив комір і пішов до під’їзду. Вже майже дійшов до дверей, коли раптом помітив когось біля вікна на першому поверсі. Серце стиснулося.
— Мамо? Ти чого тут? — зніяковіло спитав він, впізнавши власну матір.
— Тихіше, — прошепотіла Ганна Степанівна, — йди сюди.
— Що коїться? — насупився Ярослав.
— Підійди та послухай, — показала мати на розчинені вікна.
З квартири тещі лунали жіночі голоси. Говорили голосно, не соромлячись. Це була Оксана — його дружина — та її мати.
— Мам, ти б бачила, як вони перелякались. Особливо та — з очима на мокрому місці. «Я винна, не вберегла онука!» — Оксана розреготалася. — Усе за планом. А мій Ярик — справжній подарунок: трохи що — біжить рятувати, як песик. Навіть до лікарні відвіз. Я ж знала, що якщо не придавлю його цією «вагітністю», то ніколи не дочекаюся пропозиції.
— Оксанко… це ж підло, — невпевнено заперечила її мати.
— Мам, та ти нічого не розумієш. Зараз головне — отримати від нього квартиру. У них же трьохкімнатна в центрі, не забувай. Я вже казала — треба з’їжджатись, раз дитина на підході. А потім як-небудь потихеньку усунемо старих. Головне — Ярослав усе проковтне. Він же не з тих, хто гучно дверима гримить. Його можна тихенько, м’яко… направляти. Як треба мені.
Ярослав стояв, наче з грудей вирвали серце. Слухав кожне слово, не маючи сили рушити з місця. Поряд мати стиснула його руку.
— Чуєш? — тихо спитала вона.
Він кивнув. Обличчя стало білим, як папір.
— Ходімо.
Вони піднялися до квартири. Ярослав різко натиснув дзвінок. Двері відчинила Оксана, вся сяюча — мабуть, ще під враженням власної промови.
— Коханенький! А ти чого так рано? — скривилася вона натягненою посмішкою.
— Промов не збирай. Я сам їх тобі привезу, — спокійно сказав Ярослав. — І завтра подаю на розлучення.
— Що?.. Ти з глузду з’їхав? Чому?
— Бо все почув. Про «вагітність», про квартиру, про те, який я вигідний. Дякую, що швидко показала, хто ти насправді.
Оксана спробувала щось відповісти, але слова застрягли в горлі.
Ганна Степанівна лише глянула на колишню невістку:
— А я ж себе докоряла. Думала — не прийняла тебе, не знайшла спільної мови. А виявляється, материне серце все відчуває. Просто не хотіло бачити.
Вони пішли. Ярослав не озирався. У грудях наче полегшало — ніби нарешті зняв із себе важкий вантаж. Він йшов мовчки, а поруч ішла мати — вперше за багато років — не промовляючи ні слова, лише міцно тримаючи його долоню. Мовчазна підтримка, яка значила більше за будь-які слова.
