**Повернення на чужий поріг**
Світлана співала від щастя — тепер у неї була власна оселя. Не кімната в комуналці, не куток у базікатої господарки, а справжня двокімнатна квартира у звичайному київському районі Оболонь. Без Марій Іванівен, що вимикали світло о десятій і кричали під дверима, щоб «менше вантробила». Без наставниць, що стежили за кожним її кроком. Лише вона та її вільне доросле життя.
Квартиру допомогли купити батьки, продавши старе житло покійної тітки. Світлана зробила ремонт, обставила на свій смак і запросила на новосілля подругу Олю. Сиділи, сміялися, пили чай з медовиком. Потім Світлана вирішила провести Олю до виходу. Вони відчинили двері, вийшли у під’їзд — і тут на сходах помітили жінку. Та сиділа на сходинці, акуратно їла бутерброд, поруч лежала потерта сумка.
— Вибачте, а ви хто? — здивувалася Світлана.
Жінка зніяковіла, проковтнула.
— Я… Надія Петрівна. Я тут колись жила. Ваша квартира… це ж моя колишня?
Світлана впізнала її — так, саме ця жінка продала квартиру кілька місяців тому.
— Що ви тут робите?
— Розумієте, дівчатка… — очі Надії Петрівни наповнилися сльозами. — Мені більше йти нікуди…
Подруги переглянулися. Надія Петрівна розплакалася й розповіла.
Після розлучення вона сама вирощувала сина — Ігоря. Все в нього, все для нього. Він виріс добрим, відповідальним. Навчався, влаштувався на роботу, одружився з простою й енергійною дівчиною — Катюшею. Спочатку все було добре. Вони переїхали до його трикімнатної квартири, Надія Петрівна залишилася сама. Потім народився онук — Максимко. Потім — Софійка. А через кілька років Катюша з Ігорем запропонували: продавай квартиру, живи з нами. Будет простіше. Мовляв, все одно ж ти з нами дітей дивишся.
Вона погодилася. Половину грошей обіцяли їй на рахунок, половину — собі. Але гроші так і не надійшли.
Жити з молодою родиною виявилося нестерпно. Діти — від ранку до ночі. Катюша на роботі, Ігор — в офісі. Готування, прання, прибирання, догляд за дітьми — все на ній. І при цьому виховувати онуків їй не дозволяли — лише годувати й мовчати. Ні слова навперекір.
Коли вона поскаржилася на здоров’я, Ігор лише сказав: «Мамо, ну ти ж справляєшся. Діти в порядку, Катя задоволена, я можу спокійно працювати. Це ж щастя — жити разом».
Надія Петрівна втомлювалася до сліз. Влітку, коли родина поїхала на море, вона сказала, що відвідає подругу, а сама просто блукала містом, ночувала біля Дніпра, на лавці. А сьогодні раптом прийшла до будинку. Не знала навіщо. Просто потягнуло.
— Навіть подумала — може, заночувати тут, на даху… — сумно промовила вона.
Світлана й Оля не втримали емоцій.
— Так не можна! — обурилася Оля. — Ви ж не самі! Ходімо до Світлани, там і переночуєте.
— Та незручно… — зніяковіла жінка.
— Жодних «незручно»! — сказала Світлана.
Дома за чаєм Оля, за фахом юрист, обережно розпитала Надію Петрівну: куди поділися гроші від продажу квартири?
— Ігорко казав, що покладе половину на депозит… — прошепотіла жінка.
— На ці гроші можна купити однокімнатну, — рішуче сказала Оля. — Ми зі Світланою допоможемо.
Через місяць Надія Петрівна заїхала до нової, маленької, але своєї квартири. У тому ж будинку, тільки на іншому поверсі. Що саме сказала Оля Ігорю — ніхто не знав. Але він заплатив.
Катюша з бабусею спілкуватися перестала. Онуки приходили до неї почергово — самі.
А Надія Петрівна знову посміхалася. Зі Світланою вони подружилися, ходили разом у театр і на виставки.
— Ось що я зрозуміла, — сказала якось Оля. — Старість треба зустрічати у своїй оселі. Інакше — легко залишитися навіть без даху над головою.
Світлана кивнула:
— І головне — не мовчати, коли тебе запихають у кут.
