Ольга співала від щастя — нарешті в неї була власна оселя. Не кімнатка в комуналці, не куток у буркотливої квартирної господарки, а справжня двокімнатна квартира у звичайному спальному районі Вінниці. Без Ніни Петрівни, яка вимикала світло о 23:00 і кричала під дверима, щоб “не плескалася в душі”. Без нав’язливих сусідок, що контролювали кожен крок. Лише вона та її вільне доросле життя.
Квартиру допомогли купити батьки, продавши старий метраж покійної тітки. Ольга зробила ремонт, облаштувала на свій смак і запросила подругу Марійку на новосілля. Сиділи, сміялися, пили чай із медовим тортом. Потім Ольга вирішила провести Марійку до виходу. Відчинили двері, вийшли у під’їзд — і раптом помітили на сходах жінку. Та сиділа на сходинці, акуратно їла бутерброд, а поруч лежала потерта сумка.
— Вибачте, а ви хто? — здивувалася Ольга.
Жінка зніяковіла, ковтнула.
— Я… Наталя Семенівна. Я тут раніше жила. Ваша квартира… це ж моя колишня?
Ольга впізнала її — так, саме ця жінка продала квартиру кілька місяців тому.
— А ви що тут робите?
— Розумієте, дівчатка… — очі Наталі Семенівни наповнилися сльозами. — Мені більше йти нікуди…
Подруги переглянулися. Наталя Семенівна розплакалася і розповіла.
Після розлучення вона сама виховувала сина — Олега. Все в нього, все для нього. Він виріс добрим, відповідальним, працьовитим. Навчався, влаштувався на роботу, одружився з простою та енергійною дівчиною — Іринкою. Спочатку все було добре. Вони переїхали до його трикімнатної квартири, а Наталя Семенівна залишилася сама. Потім народився онук — Дениско. Потім — Оленка. А через пару років Іринка з Олегом запропонували: продавай квартиру, живи з нами. Будет простіше. Мовляв, ти все одно з нами сидиш із дітьми.
Вона погодилася. Половину грошей обіцяли їй на рахунок, половину — собі. Але гроші на рахунок так і не надійшли.
Жити з молодою сім’єю виявилося нестерпно. Діти — зранку до ночі. Іринка на роботу, Олег — в офіс. Готування, прання, прибирання, догляд за дітьми — все на ній. Причому виховувати онуків бабусі не дозволяли — лише няньчити, годувати й мовчати. Жодного слова навпроти.
Коли вона поскаржилася на здоров’я, Олег лише сказав: “Мамо, ну ти ж справляєшся. Діти в порядку, Іринка задоволена, я можу спокійно працювати. Це щастя — жити всім разом”.
Наталя Семенівна втомлювалася до сліз. Влітку, коли сім’я поїхала на море, вона сказала, що відвідає подругу, а сама просто блукала містом, ночувала біля річки, на лавочках. А сьогодні раптом прийшла до свого колишнього дому. Не знала навіщо. Просто потягнуло.
— Я навіть подумала — може, залишитися тут на ніч, на даху… — сумно сказала вона.
Ольга з Марійкою не могли стримати емоцій.
— Так не можна! — обурилася Марійка. — Ви не самотня! Ходімо до Ольги, там і переночуєте.
— Та мені незручно… — зніяковіла жінка.
— Жодних “незручно”! — рішуче сказала Ольга.
Дома за чаєм Марійка, яка працювала юристом, обережно розпитала Наталю Семенівну: куди поділися гроші від продажу квартири?
— Олежко сказав, що покладе половину на депозит… — прошепотіла жінка.
— На ці гроші можна купити однокімнатну, — твердо сказала Марійка. — Ми з Ольгою допоможемо.
Через місяць Наталя Семенівна заїхала до нової, невеликої, але своєї квартирки. У тому ж будинку, тільки на іншому поверсі. Що саме сказала Марійка Олегу — ніхто не знає. Але він заплатив.
Іринка з бабусею спілкуватися перестала. Онуки приходили до неї по черзі — самі.
Наталя Семенівна знову посміхалася. З Ольгою вони подружилися, ходили разом у театр і на виставки.
— Ось що я зрозуміла, — сказала якось Марійка. — Старість треба зустрічати у власній оселі. Інакше — легко залишитися навіть без даху над головою.
Ольга кивнула:
— І головне — не мовчати, коли тебе заганяють у кут.
