Несподівана гостя
У маленькому селі Ясногірка пахло свіжим хлібом, який Марія Степанівна пекла в старої печі. Раптом у двері постукали, і затишна тиша розлетілася, як пара. Марія витерла руки об фартух і побігла відчиняти.
— Мам, знайомся, це Олеся, моя наречена, — на порозі стояв її син Тарас, сяючи від щастя.
Марія глянула на дівчину й завмерла, ніби в неї вдарив грім. Олеся була високою, майже під два метри, у коротенькій спідниці, на шалених підборах, з яскравим макіяжем та величезною сумкою в руках.
— Добридень, — видавила Марія, намагаючись приховати шок. — Степане, іди сюди! — гукнула чоловіка. — Тарас нашу майбутню невістку привіз, знайомся!
Степан, шарпаючи капцами, вийшов у пошарпаній майці. Побачивши Олесю, він роззявив рота, ніби побачив привида.
— Здоровенькі були, — пробурчав він і, опам’ятавшись, метнувся в кімнату переодягатися.
Марія суворо глянула йому вслід. Коли син повідомив, що приїде не сам, вона зраділа. Тарасу вже за тридцять, вже час заводити родину. Вона уявляла собі скромну дівчину, може, з косами, у простій сукні. Та Олеся? Такого вона не чекала. Туфлі на високих шпильках, яскраві нігті, сумка, з якої стирчали пір’їни — це було кинутим викликом усьому, що Марія вважала нормою.
— Заходь, Олесю, — промовила вона, зберігаючись. — Степане, візьми сумку, чого стоїш?
Степан, вже в чистій сорочці, підхопив Олесині речі та повів гостей у хату. Марія, скориставшись моментом, прошепотіла синові:
— Тарасе, ти кого це привіз? Це що за вигляд?
— Мам, не починай, — засміявся Тарас. — Вона тільки зовні така. А всередині — золото, побачиш.
Марія скептично хмикнула й, перехрестившись, пробурмотіла:
— Ой, Господи, зроби ласку, ось так сюрприз.
В хаті почалася метушня. Чоловіки щось шепотіли за столом, а Олеся влаштувалася у світлиці Марії й Степана, розкладаючи свої речі. Марія з подивом спостерігала, як із сумки з’являлися капелюхи з пір’ям, купальники, якісь блискучі шматочки.
— Це що? — озирнулася вона, піднявши два пальці щось, що нагадувало мотузки.
— Це білизна, — безтурботно відповідала Олеся. — Хочете, подарую? У мене ще є.
— Та ні, дякую, — буркнула Марія, відчуваючи, як кров приливає до обличчя. — А чого це ти в нашій кімнаті розпоряджаєшся?
— У Тараса місця мало, а дядько Степан сказав, що ви не проти, — посміхнулася Олеся.
— Дядько Степан, кажеш? — процідила Марія, кинувши зір на чоловіка. — Та ну.
Вона схопила Степана за руку й вивела у двір.
— Ти що, з глузду з’їхав? Нашу кімнату віддав? На лавці тепер спатимеш, гостинний ти мій! — сичала вона.
У цю мить із хліва почулося мукання корови.
— Ой, Зірку не подоїла через вас! — схопилася Марія й кинулася до хліва.
Олеся, почувши це, вибігла слідом.
— Можна мені спробувати? — несміливо запитала вона. — Я ніколи не доїла корову.
Марія оглянула її з голови до п’ят.
— У цьому? — саркастично уточнила вона, кивнувши на підбори.
— Зараз переодягнуся! — Олеся метнулася в хату й за хвилину повернулася в шортах і майці.
Марія зітхнула.
— Гаразд, ходімо. Тільки хустку надінь.
— А можна капелюх? — защебетала Олеся. — У мене є гарний, з квітами.
— Хустку! — відрізала Марія. — Та що вигадала…
У хліві вона сунула Олесі відро.
— Доїти ось так. А я піду сніданок готувати.
Минула півгодини, а Олеся не поверталася. Марія накрила на стіл і, бурчачи, пішла до хліва. Побачивши картину, вона не втрималася й реготала. Олеся, з хусткою набік, ходила навколо корови, зазираючи то з одного боку, то з іншого, і щось бубоніла.
— От так діло, я всюди дивилася! — виправдовувалася вона, коли Марія, переставши сміятися, показала, як треба доїти.
Після сніданку Олеся вирішила позасмагати. Розстелила плед, надягнула купальник і лігла посеред подвір’я. Степан, який цілий тиждень уникав роботи, раптом схопив косу й почав викошувати траву біля тину, позираючи на гостю.
— Олесю, допоможеш малину збирати? — солодко заспівала Марія. — Варення зваримо, компот.
— Звісно, тітонько Марічко! — підхопила Олеся.
У малиннику Марія дала їй банку. Олеся взялася збирати ягоди з таким запалом, що Марія навіть здивувалася. Та тут її покликала сусідка, і вони пробазікали добру годину. Марія скаржилася, що мечтала про іншу невістку, а сусідка радила не судити з першого погляду.
Повернувшись у сад, Марія виявила, що Олеся зникла.
— Олесю, ти де? — гукнула вона.
— Ось! — донеслося із заростей кропиви.
Олеся вилізла, всяв реп’яхах, з розкуйовдженим волоссям і всміхаючись, мов соняшник у бур’яні.
