**Несподівана гостя**
У маленькому селі Світличне пахло свіжим хлібом, який Марія Степанівна пекла у старій печі. Раптом у двері постукали, і затишна тиша розлетілася, як дим. Марія витерла руки об фартук і поспішила відчинити.
— Мамо, знайомся, це Олеся, моя наречена, — на порозі стояв її син Андрій, сяючи усмішкою.
Марія глянула на дівчину й завмерла, мов опечена блискавкою. Олеся була високою, майже під два метри, у короткій спідниці, на шалених підборах, з яскравим макіяжем і величезною сумкою в руках.
— Здоровенькі були, — вимовила Марія, намагаючись приховати шок. — Степане, йди сюди! — гукнула чоловіка. — Андрій нам майбутню невістку привіз, знайомся!
Степан, шаркаючи капцями, вийшов у потертій сорочці. Побачивши Олесю, він завмер із роззявленим ротом, наче побачив ма́ру.
— Добридень, — пробурчав він і, зрозумівши, метнувся назад у кімнату переодягатися.
Марія суворо стежила за ним поглядом. Коли син повідомив два дні тому, що приїде не один, вона зраділа. Андрію вже за тридцять, пора б і сім’ю заводити. Вона уявляла собі скромну дівчину, може, з косою, у простій сукні. Але Олеся? Такої Марія не чекала. Взуття на шпильках, яскраві нігті, сумка, з якої стирчали якісь пір’їнки. Це був виклик усьому, що вона вважала нормою.
— Заходь, Олесю, — промовила вона, збираючи волю в кулак. — Степане, візьми сумку, чого стоїш?
Степан, уже в чистій сорочці, підхопив валізу Олесі і повів гостей у хату. Марія, скориставшись моментом, прошепотіла синові:
— Андрію, ти кого привіз? Що це за вигляд?
— Мамо, не починай, — засміявся Андрій. — Вона лише зверху така. А всередині — золото, побачиш.
Марія скептично хмикнула і, перехрестившись, пробурмотіла:
— Ой, Господи, бережи, оттак сюрприз.
У хаті почалася метушня. Чоловіки щось шепотіли за столом, а Олеся влаштувалася у кімнаті Марії й Степана, розкладаючи свої речі. Марія з подивом спостерігала, як із валізи з’являлися капелюхи з пір’ям, купальники, якісь блискучі шматочки тканини.
— Це що? — обережно підняла вона щось, схоже на мотузочки.
— Це білизна, — байдуже відповіла Олеся. — Хочете, подарую? У мене ще є.
— Дякую, не треба, — буркнула Марія, відчуваючи, як кров приливає до обличчя. — А чого ти у нашій кімнаті розкладаєшся?
— В Андрія місця мало, а дядько Степан сказав, що ви не проти, — посміхнулася Олеся.
— Дядько Степан? — прокоментувала Марія, кинувши погляд на чоловіка. — Ну-ну.
Вона схопила Степана за руку і вивела у двір.
— Ти що, з глузду з’їхав? Нашу кімнату віддав? Тепер на лаві спатимеш, гостинний ти мій! — сичала вона.
У цю мить із хліва почулося мукання корови.
— Ой, Зірку не подоїла через вас! — скрикнула Марія й кинулася до хліва.
Олеся, почувши це, вискочила за нею.
— Можна мені спробувати? — несміливо запитала вона. — Я ніколи корови не доїла.
Марія окинула її поглядом з ніг до голови.
— У цьому? — іронічно уточнила вона, кивнувши на підбори Олесі.
— Зараз перевдягнуся! — Олеся метнулася до хати й через хвилину повернулася в шортах і футболці.
Марія зітхнула.
— Гаразд, ходімо. Тільки хустку надінь.
— А можна капелюх? — дзвінко запитала Олеся. — У мене є гарний, із квітами.
— Хустку! — різко сказала Марія. — Вигадала, капелюх…
У хліві вона вручила Олесі відро.
— Доїти ось так. А я піду сніданок готувати.
Минула півгодини, а Олеся не поверталася. Марія накрила на стіл і, бурчачи, пішла до хліва. Побачивши картину, вона не втрималася й розсміялася. Олеся, у хустці набакир, ходила навколо корови, зазираючи то з одного боку, то з іншого, і щось бурмотала.
— Ой, а я скрізь дивилася! — виправдовувалася вона, коли Марія, переставши сміятися, показала, як треба доїти.
Після сніданку Олеся вирішила позасмагати. Розстелила плед, надягнула купальник і лігла у дворі. Степан, який весь тиждень ухилявся від роботи, раптом схопив косу й почав викошувати траву біля плоту, кидаючи погляди на гостю.
— Олесю, допоможеш малину збирати? — солодко заспівала Марія. — Варення зваримо, компот.
— Звісно, тітонько Маріє! — підхопила Олеся.
У малиннику Марія дала їй банку. Олеся почала збирати ягоди з таким завзяттям, що Марія навіть здивувалася. Але тут її покликала сусідка, і вони пробалакали чималу годину. Марія скаржилася, що мріяла про іншу невістку, а сусідка радила не судити з-п’я— А ось ще й цвіте! — радісно скрикнула Олеся, показуючи на цілу галявину малини, яку вони з Марією раніше й не помічали.
