Остання путь під дощем
Холодний осінній дощ бив по розмитій дорозі, що вела до села Вербичі. Степан Григорович, зігнувшись під потоками води, наполегливо шукав дорогу вперед. Бруд прилипав до чобіт, кожен крок був боротьбою, але він не зупинявся. Сьогодні він повинен бути там, біля своєї Галини. Нарешті, крізь сіру завісу дощу проступили обриси старовинного цвинтаря.
— Ось і її верба, — прошептав Степан, і його голос задрожав від болю.
Він підійшов до скромного надгробка й важко опустився на коліна, не помічаючи, як промоклий одяг обмерзає на тілі. Дощ змішувався зі сльозами, скочуючись по зморщеному обличчю. Скільки він пробув би так, поринувши в спогади, невідомо. Але раптом позаду почулися кроки. Степан обернувся й завмер, серце стиснулося від несподіванки.
Ранок того дня був похмурим і сумним. Степан Григорович, закутавшись у старий плащ, стояв на автобусній зупинці у місті. Автобус запізнювався, і це дратувало його. Поряд молода дівчина безтурботно сміялася, базікаючи по телефону, не зважаючи на його похмурий погляд.
— Можна тихіше? — різко кинув він, не стримавши роздратування.
— Вибачте, — зніяковіло відповіла вона, опускаючи телефон. — Мам, я перетелефоную, добре?
Настала важка мовна пауза. Степан почувався незручно — його грубість ніби вдарила його самого. Він покашляв і пробурмотів:
— Вибачте, сьогодні не в гуморі.
Дівчина глянула на нього з м’якою усмішкою:
— Нічого, така погода — всі нервуватимуть. А я люблю осінній дощ. Пахне, ніби сама осінь дихає!
Степан мовчав, лише кивнув. Він не був схильний до розмов із незнайомцями. Завжди цим займалася Галина. Вона вирішувала усе: від рахунків до спілкування з родичами. Степан сприймав її турботу як належне, не замислюючись, доки вона була поруч. Без неї його світ став порожнім, як випалена нива.
Дівчина, не збентежуючись його мовчанням, продовжила:
— Знаєте, добре, що автобус запізнюється. Непунктуальні встигнуть. Ось моя подруга, наприклад, ще не прийшла.
Степан хотів заперечити, що це слабка втіха для тих, хто мерзне під дощем, але в пам’яті виринула Галина. Якби сорок років тому він не встигнув сісти в той автобус, їхні шляхи, можливо, ніколи б не перетнулися. Як склалося б її життя? Чи була б вона щасливішою без нього?
Галина завжди вміла бачити світло навіть у найпохубіших днях. Її усмішка була як промінь сонця, а доброта гріла всіх навколо.
— Я навіть не знав, коли їй було важко, — подумав Степан, і очі заллялися сльозами.
Щоб відволіктися, він вирішив підтримати розмову:
— Ви до Вербич їдете? Глухе місце, молоді там майже немає.
— Так, — кивнула дівчина. — Я онука тіти Ганни, їду її відвідати. А ви?
— До дружини, — тихо відповів Степан. — Там її рідні місця.
— А як її звати? Може, чула.
— Коваленко. Галина Іванівна.
Дівчина замислилася, але похитала головою:
— Ні, не знаю.
— Вона, вийшовши за мене, до міста переїхала, — пояснив Степан. — Лише батьків відвідувала, а після їхньої смерті рідко туди їздила.
Він замовк, поринаючи в спогади. Галина так любила Вербичі, мріяла, щоб вони всією родиною приїжджали туди частіше. Але в Степана вічно не вистачало часу. Тепер час є, а родини немає. Син Олег завів своє життя, внуків не привозить.
— А ось і моя подруга! — скрикнула дівчина, махнувши рукою. — Сюди, Натало!
Вона обернулася до Степана з усмішкою:
— Тепер і автобус під’їде.
І справді, з-за рогу з’явився автобус. Дорога до Вербич займала близько двох годин. Степан згадав, як у молодості Галина колись запізнилася на автобус, і вони гуляли містом аж до півночі. То був час, сповнений надій і тепла.
Потім почалася повсякденність. Вони з Галиною рідко сварилися — з нею було неможливо сваритися. Її терпіння і доброта були безмежні. Але Степан змінився, почав сприймати її любов як щось належне, не цінячи тих миттєвостей, які вони ділили.
Якби він міг сказати собі молодому одне слово, це було б: «Ціни».
Коли автобус заїхав у село, серце Степана забилося частіше. У пам’яті виринала цитата з книги: «Пекло — це коли ніколи вже».
Дощ у Вербичах лив безперервно, дзижчачи по даху автобуса. Степан важко підвівся:
— Моя зупинка.
Він вийшов під зливу, не озираючись. Дівчина з подругою також вийшли, сховавшись під навісом. Побачивши, куди він іде, вона гукнула:
— Куди ви? Там же лише цвинтар!
Степан зупинився, обернувся, але промовчав. Його погляд сказав усе. Дівчина, опустивши очіДівчина тримала його за руку, і в її дотику було стільки тепла, наче сама Галина промовила: «Йди далі».
