Я досі не можу зрозуміти, коли саме все пішло шкереберть. Як вийшло, що жінка, яка все моє життя була мені опорою, другом, наставницею, — раптом так легко перекреслила все і зрадила. Усе заради чоловіка. Чоловіка, який не вартий і тіні від її колишнього обличчя.
Мати народила мене пізно — у тридцять років. Завжди казала, що я — її сенс, її підтримка, «дитина для себе». Батько ніколи не з’являвся у наших життах: у свідоцтві про народження — прочерк, і жодного разу вона не обмовилася навіть словом про те, хто він. Ми з матір’ю жили скромно, але щиро. У нас не було розкошів, зате була любов. Вона працювала бухгалтеркою, ввечері ми пекли пряники, дивилися серіали, говорили про все на світі. Я була певна: у нас — нерозривний зв’язок. Вона ні з ким не зустрічалась, не ходила на побачення, жила мною. До п’ятнадцяти років це була справжня ідилія.
А потім з’явився він. Віктор. Колега з сусіднього відділу. Одного дня вона прийшла додому з блискучими очима — і я відразу зрозуміла: у її житті хтось з’явився. За кілька тижнів почались побачення, шепіт по телефону, нові сукні. Я раділа за неї — щиро. Тільки десь глибоко в душі жила тривога. І не дарма.
Одного разу вона просто поставила мене перед фактом: «Ми переїжджаємо до Віктора. У нього двокімнатна, тобі виділимо свою». Я намагалася заперечувати — не через ревнощі, а тому, що відчувала: щось не так. Він ізі мною не розмовляв, дивився крізь мене, ніби на меблі. Але мати не слухала. «Ти не розумієш, я щаслива», — тільки й твердила. Мені нічого не залишалось, як погодитись.
Спочатку було тихо. Жили, як сусіди. Він — сам по собі, я — у своїй кімнаті, мати між нами, немов буфер. Потім вони одружилися. За тиждень до мого випускного. І все розвалилося. Він змінився — не те щоб раніше був ніжним, але тепер став справжнім тираном. Принижував нас, командував, викрикував безглузді звинувачення.
— Дві баби в хаті, а поїсти нема чого? Вона в школі, а ти де? — гарчав він. — На підбоченях наряджаєшся, до парубків біжиш, так?
Кричав, забороняв їй виходити з хати, влаштовував сцени ревнощів, читав листування, шпурляв телефон. Мати ридала, потім він приходив із квітами. І знову все по колу. Я сто разів просила: «Підемо, я з тобою, не бійся, ти не одна». А вона лише витирала сльози: «Ти не розумієш, ти ще дитина. Я його кохаю».
Кохає… Настільки, що врешті він навіть заборонив їй платити за моє навчання. Мати здавала нашу квартиру, відкладала гроші, я мріяла вступити на юридичний. Готувалася, зубрила дні й ночі. І коли не пройшла на бюджет — сподівалась на її допомогу.
Але Віктор сказав:
— Жінка повинна стояти біля плити. Я ще й платити за її інститут буду? Вийдеш за багатого — і вчись на здоров’я.
Я вибухнула. Висказала йому все, що думала. Зібрала речі та пішла. Мати… Мати навіть не зупинила. Назвала невдячною і сказала, що я маю просити в нього вибачення.
Я не просила. З того дня ми не спілкуємось. Ні дня, ні хвилини. Вона пішла за ним, повністю розчинилася в його грубості. Тепер вона говорить його словами, рухається його жестикуляцією, навіть жартує, як він — різко, огидно. Коли дзвонить, якщо взагалі дзвонить, — у голосі холод. Відчуженість. Ніби я — не донька, а колишня знайома.
Я більше не борюся. Я зрозуміла, що мати — вже не та. Та, що любила, пекла мені палянички, вкривала ковдрою — зникла. Вона померла того дня, коли вибрала чоловіка, а не дитину. Її втрата — мій шрам. Але мій вибір — не дозволити цьому болю спалити все живе, що лишилось у мені.
Нехай живе своїм життям. Тільки ось, коли залишиться сама, — нехай пам’ятає, кого зрадила заради чужого.
