Я більше не впізнаю свого сина… Його дружина робить його життя справжнім пеклом.
Інколи мені здається, що я втрачаю його не фізично, а душою. Він ніби згасає на очах, втрачає себе, свою волю, свій характер. І все це — через жінку, з якою він живе. Через ту, що колись здавалася надійною і гідною, а виявилася… навіть слова підібрати не можу, щоб не ридати від безсилля.
Артем одружився кілька років тому. Йому вже було за тридцять, за плечима — стабільна робота, кар’єрний зліт. Тоді він якраз став директором логістичної компанії у Кам’янському. В нього вже був син від першого шлюбу, і я завжди думала, що другу дружину він обиратиме особливо уважно. Та вони з Іринкою все завертіло швидко. Вона теж була ділова — володіла мережею кав’ярень, завжди зайнята, сувора, без сентиментів. Але я не втручалася. Головне — щоб йому було добре.
До весілля Іринка кілька місяців жила з нами. Я тоді ще подумала: дівчина з характером, марного не базікає, у хаті ідеальний порядок. Артем сяяв від щастя, казав, що знайшов ту саму. Весілля було скромним, але з душею. Подарунки, тости, квіти. Потім вони переїхали до окремої квартири.
Через пару місяців Іринка раптом заявила, що їй «вже час народжувати». Вік — не дівочий, час не чекає. Завагітніти спочатку не виходило, а потім вона поїхала з подругою до Туреччини, а повернувшись — оголосила: «Я вагітна». Артем зрадів, а я відчула якусь тривогу. Але знову не втручалася.
Вагітність проходила важко. Іринка була дратівливою, спалахувала на пустому місці. То плакала, то кричала. Артем дзвонив, питав, чи це нормально, що жінка так себе поводить. Я казала — гормони, буває. Думала, після пологів все налагодиться.
Але стало тільки гірше. На виписці з пологового Артем приніс їй розкішний букет. Вона, не сказавши ні слова, викинула його у смітник біля входу. Я тоді глянула на сина — він стояв, збентежений, з опущеними плечима. А я не знала, обійняти його чи закричати від безсилля.
Потім вона стали відлучатися по справах, залишаючи мені онука. Я приїжджала, сиділа з малюком. У Іринки в домі був ідеальний порядок, усе розписано до дрібниць: годування, сон, прогулянки. Але від неї — ні посмішки, ні подяки. Завжди напружена, холодна, з якимось прихованим роздратуванням. Я відчувала себе чужою. Хоча й допомагала, і старалася.
Минув рік, потім другий. Нічого не змінилося. Артем став іншим. Втомлений, пригнічений, ніби згас. Я намагалася з ним говорити, він все звалював на втому, потім зізнався: «Я не знаю, як з нею жити. Вона завжди незадоволена. Усе їй не так». Він пробував розмовляти, питав, що трапилось, чим допомогти. У відповідь — крики, погрози: «Поїду до батьків, заберу дитину, і ти її більше не побачиш».
Потім почалося пекло. Іринка стала забороняти йому їздити у відрядження. Мовляв, «я не нянька, дитина твоя — сиди з нею». Артем звільнився з посади директора, перейшов на віддалену роботу, взяв підробіток з гнучким графіком. Зарплата впала удвічі. Іринка почала докоряти, що тепер він «ніхто» і «сидить у неї на шиї». А він же все робив заради неї, заради родини.
Місяць тому він захворів. Грип. Температура під сорок. Я попросила привезти онука до мене, щоб не заразився. Іринка відмовилася. Я все одно приїхала. Увійшла — і ледь не впала від побаченого. Артем з мокрим чолом, червоними очима мив підлогу й посуд. А вона лежала на дивані з телефоном і з роздратуванням кинула: «А що, він повинен лежати? Я от теж із температурою на ногах була».
Я сіла на кухні й просто заплакала. Мій син — чоловік із золотим серцем, розумний, добрий — перетворився на тінь. Вона його ламає, вичавлює, знищує. А він усе терпить, усе пробачає. Я не знаю, що робити. Говорити з ним — він не слухає. Говорити з нею — марно. Вона наче крижана брила. Я боюся, що одного разу він просто не витримає. І втрачу я його — вже назавжди.
