Я вже не впізнаю свого сина… Його жінка перетворює його життя на пекло.
Буває, мені здається, що я втрачаю його — не фізично, а морально, духовно. Він ніби згасає на очах, втрачає себе, свою волю, характер. І все через ту жінку, з якою він живе. Через ту, що спочатку здавалася надійною й гідною, а виявилася… навіть слова не підберу, щоб не розплакатися чи не крикнути від болю.
Олег одружився кілька років тому. Йому вже було за тридцять, за плечима — стабільна робота, кар’єрне зростання. Тоді він якраз став директором логістичної компанії тут, у Києві. У нього вже був син від першого шлюбу, і я завжди думала, що другу дружину він вибиратиме особливо уважно. Так, у них із Мар’яною все закрутилося швидко. Вона теж була ділова — володіла мережею кафе, завжди зайнята, строга, без сантиментів. Але я намагалася не лізти. Головне — щоб йому було добре.
До весілля Мар’яна кілька місяців жила з нами. Я тоді ще подумала: дівка з характером, не балакає дурниць, у домі порядок. Олег сяяв від щастя, казав, що знайшов свою. Весілля було скромним, але від душі. Подарунки, тости, квіти. А потім вони переїхали до окремої квартири.
Через пару місяців Мар’яна раптом заявила, що «їй вже час народжувати». Вік — не дівочий, часу не можна гаяти. Завагітніти спочатку не виходило, потім вона поїхала з подругою до Туреччини, а повернувшись — оголосила: «Я вагітна». Олег зрадів, а я відчула тривогу. Але знову — не втручалася.
Вагітність проходила тяжко. Мар’яна була дратівливою, спалахувала на пустому місці. То ридала, то кричала. Олег дзвонив, питав, чи це нормально, що жінка так себе веде. Я казала — гормони, буває. Після пологів, думала, все налагодиться.
Але стало лише гірше. На виписці з пологового Олег приніс їй розкішний букет. Вона, не сказавши ні слова, викинула його у смітник прямо біля входу. Я тоді подивилася на сина — він стояв, збентежений, з опущеними плечима. А я не знала, обійняти його чи кричати від безсилля.
Потім вона почала йти «по справах», залишаючи мені онука. Я приїжджала, сиділа з малим. У Мар’яни в домі був ідеальний порядок, усе розписано до дрібниць: годування, сон, прогулянки. Але від неї — ні посмішки, ні подяки. Завжди напружена, холодна, з якимось прихованим роздратуванням. Я почувалася чужою. Хоча й допомагала, і старалася.
Минув рік, потім другий. Нічого не змінилося. Олег став іншим. Втомлений, пригнічений, ніби згас. Я намагалася з ним говорити, він все звалював на втому, потім зізнався: «Я не знаю, як із нею жити. Вона завжди незадоволена. Їй усе не так». Він намагався з нею спілкуватися, питав, що трапилося, як допомогти. У відповідь — крики, погрози, типу «поїду до батьків, заберу дитину, і ти її більше не побачиш».
А потім почалося пекло. Мар’яна стала забороняти йому їздити у відрядження. Мовляв, «я не нянька, дитина твоя — сиди з нею». Олег звільнився з посади директора, перейшов на віддаленку, взяв підробіток із гнучким графіком. Зарплата впала вдвічі. Мар’яна почала казати, що він тепер «ніхто» і «сидить у неї на шиї». А ж він усе робив заради неї, заради сім’ї.
Місяць тому він захворів. Грип. Температура під сорок. Я попросила привезти онука до мене, щоб не заразився. Мар’яна відмовила. Я все ж приїхала. Зайшла — і ледь не впала від побаченого. Олег із мокрим чолом, червоними очима мив підлогу й посуд. А вона лежала на дивані з телефоном і з роздратуванням кинула: «А що, він має просто валятися? Я от теж із температурою на ногах була».
Я сіла на кухні й просто заплакала. Мій син — чоловік із золотим серцем, розумом, добротою — перетворився на тінь. Вона його ламає, вичавлює, знищує. А він усе терпить, усе прощає. Я не знаю, що робити. Говорити з ним — він не слухає. Говорити з нею — безглуздо. Вона наче крижана брила. Я боюся, що одного разу він просто не витримає. І втрачу я його — вже назавжди.
