До весілля він носив мене на руках, а після — наче розлюбив…
Коли я вперше зустріла Дениса, думала, що виграла джекпот. Він був тим чоловіком, про яких пишуть у романтичних книгах — уважний, ніжний, турботливий. Він не просто цікавився мною — він жив для мене. Щодня кілька дзвінків: «Як ти?», «Тепло одягнулася?», «Ти вже поїла?». Якщо за вікном насувався дощ, він вже чекав біля роботи з парасолькою. Кожного ранку на моєму столі лежав букет — то соняшники, то мальви, то калини. Колеги заздрили, а я не вірила у своє щастя.
Він обіймав мене теплом. Ми гуляли вночі, тримаючись за руки, сміялися з дурниць, як діти. Потім він зробив пропозицію — класичну, з перснем, на колінах, у кав’ярні, де ми вперше побачились. Навіть поїхав знайомитись з моїми батьками до Чернігова — ось наскільки серйозно. Я тоді летіла від щастя, наче жила не справжнім життям, а в кіно, де я — головна героїня.
Але казка закінчилася одразу після ЗАГСу.
Спочатку зміни були ледь помітні. Зникли ранкові повідомлення, перестали лунати його «Як справи, кохана?». Квіти щезли, наче їх і не було. Поцілунки стали формальні, наче він виконував обов’язок, а не любив. Раніше він не міг відірвати від мене очей, а тепер — навіть не помічає.
А вдома… Вдома він просто відгородився. Раніше брався за інструменти, пропонував допомогу — тепер тільки зітхає: «Треба — викликай майстра». Чи ще гірше: «Сама хотіла — сама й роби». Миє посуд через раз, підлогу не підмете, навіть цвях забити — ціла історія. Хоча до весілля хвалився, що може будинок звести.
Я не розумію, що трапилось. Адже я не змінилась. Я така сама — струна, доглянута, гарна. Чоловіки на вулиці досі обертаються. А він? Наче втратив до мене інтерес. Наче я стала йому звичною, буденною… непотрібною.
Мати каже: «У всіх так. ЗАГС — це не про романтику. Головне — що працює, гроші в хату несе. Не п’є, не гуляє. Ціни, що є». Але я не можу так. Я не хочу жити з чоловіком, який просто існує поруч. Я хочу почуватися коханою. А не просто зручно влаштованою.
Вчора ввечері я ловила його погляд. Він не помітив. Сидів з телефоном, щось гортав, усміхався в екран. І в цю мить усе всередині перевернулось: раптом у нього є інша? Можливо, у цьому вся справа? У його холоді, у байдужості, у відстороненості. Невже зрадив?
Не хочу вірити. Але що, якщо я права?
Як поговорити з ним? Як дізнатись правду? Адже я його люблю. Попри все — люблю. Віддавати його іншій не хочу. Але й пробачити зраду, якщо вона є… навряд чи зможу. Дівчата, хто стикався з таким? Що робити, коли твій чоловік — до і після весілля — дві різні людини? Як вирватись із цього відчуття, що ти — просто меблі у його житті? Не знаю… але мовчати вже не можу.





