«Ти більше нікому нічого не винен. Тільки своїй дитині…»
У Олени видався рідкісний вихідний, і вона вирішила приготувати щось смачненьке для родини. Трохи подумавши, зупинилася на яблучному штруделі — улюбленому десерті всіх домашніх. Але, зазирнувши у шафу, зрозуміла: борошно скінчилося. Довелося надягнути плащ, замкнути хату на ключ і вийти до найближчого магазину. Нікого з рідних тоді не було вдома — чоловік із синами поїхав до батьків у сусіднє село, а про доньку Олена знала напевно: та залишилася у місті.
Але коли вона повернулася з покупками, її охопило тривожне відчуття: у хаті хтось був. І не просто «був» — на порозі стояли туфлі доньки. Серце стиснулося. Тихо поставила сумки на кухні, пройшла до кімнати доньки й… завмерла. На ліжку, згорнувшись клубочком, ридала її Соломія.
Спочатку Олена збентежилася, але швидко взяла себе в руки. Сіла поруч, гладила дочку по волоссю. Соломія, схлипуючи, почала розповідати. Про те, як у її житті з’явився Орест, як він клявся у коїанні, як вони майже рік були разом. І як у один момент усе розсипалося.
Коли Соломія дізналася про вагітність, спершу зраділа — злякалася, але зраділа. Вирішила спочатку поговорити з Орестом, а потім вже казати батькам. Але Орест злякався сильніше. Дуже. Він просто зник — не відповідав на дзвінки, видалив її зі соцмереж, наче її ніколи й не було.
— Мамо, — схлипувала Соломія, — тільки не сердься… Я не ховала навмисне. Просто думала, що все буде інакше…
Олена мовчала. Але не від злости. Від болю. Від образи за доньку. Вона обійняла Соломію і тихо промовила:
— Ти мені нічого не винен, чуєш? Тільки своїй дитинці. А все інше ми вирішимо. Разом.
Ввечері, коли повернувся Тарас із синами, Олена розповіла чоловікові про все. Він довго мовчав. Потім подивився на доньку, на дружину — і посміхнувся:
— Ну, Лено… Ти ж знаєш, я завжди мріяв про третю доньку. Не вийшло — то хоч онука буде. А може, й онук. Та й взагалі — це ж щастя. Хоч і несподіване, хоч і нелегке. Але наше.
Олена із полегшенням зітхнула. Тарас був простою, але надійною людиною. Соломія усміхнулася крізь сльози. Того вечора вони вечеряли всією родиною, вже знаючи, що скоро у їхній хаті стане на одну людину більше.
На сімейній нараді вирішили: Соломія візьме академвідпустку, а після народження дитини — повернеться до навчання. Шукати Ореста Тарас категорично заборонив:
— Такий зять нам не потрібен. Тікачів у родину не приймаємо.
З цим рішенням усі погодилися.
Але, як це часто буває, село загуло. Люди пошепки судили: «Привезла в спідниці», «Від одруженого», «Сама винувата». Ніхто в очі нічого не казав, але Олена відчувала — обговорюють.
Одного разу в крамниці до неї підійшла місцева базікальниця — Ярина.
— Привіт, Лено. Чую, твоя Соломія завагітніла, так? Від кого хоча б? Чи сама не знає?
Олена мовчки поклала перед нею пачку свічок.
— Це щоб тобі ясніше було розглядати, хто від кого. Бо я у своєї доньки нічого підозрілого в спідниці не бачила. А от ти, може, при світлі роздивишся.
Жінки в черзі засміялися. Ярина збледніла й більше язика не чіпала.
Соломія народила дівчинку. Назвали її Зоряна. Тарас не тямив у ній душі. За два роки Соломія вийшла заміж за доброго чоловіка, який прийняв дівчинку як рідну. Жили вони довго, щасливо — у любові й взаємній повазі.
Так, як і має бути у справжній родині.
