Олена повернулася додому пізно. Надворі вже справжні осінні сутінки. Вона зупинилася на порозі, тримаючи в руках сумку, і раптом твердо промовила:
— Подаю на розлучення. Квартиру залишай собі, просто виплати мою частку. Вона мені не потрібна. Я їду.
Її чоловік, Богдан, від несподіванки опустився у крісло.
— Куди це ти збираєшся? — запитав він, розгублено моргаючи.
— Це вже не твоя справа, — спокійно відповіла Олена, дістаючи з шафи валізу. — Поки житиму на дачі у подруги. А там побачимо.
Він не розумів, що коїться. А вона вже все вирішила.
Три дні тому лікар, дивлячись у її аналізи, тихо сказав:
— У вашому випадку прогнози недобрі. У кращому випадку вісім місяців… З лікуванням, може, рік.
Вона вийшла з кабінету, ніби в пустоті. Місто гуло, сонце світило. В голові лунало: «Вісім місяців… навіть ювілей не відсвяткую…»
На лавочку в парку поруч сів старий. Спершу мовчав, насолоджуючись осіннім теплом, а потім раптом заговорив:
— Хочу, щоб останній день мого життя був теплим. Я вже нічого великого не чекаю, але яскраве сонце — це подарунок. Ви не знаходите?
— Знаходила б, якби знала, що це мій останній рік, — тихо відповіла вона.
— Ось і не відкладайте більше нічого на потім. У мене було стільки цих «потім», що міг би ними життя заповнити. Та не вийшло.
Олена слухала і розуміла — усе її життя було для інших. Робота, яку не любила, але трималася за неї через стабільність. Чоловік, який десять років як став чужим — зради, холодність, байдужість. Донька, яка дзвонила лише за грішми або допомогою. А для себе — нічого. Ані гарних черевиків, ані відпочинку, ані навіть кави в кафе наодинці.
Вона відкладала на «потім». І ось — це «потім» могло не настати. Усередині ніби клацнуло. Вона прийшла додому і вперше за життя сказала «ні» — усім і одразу.
Наступного дня Олена подала заяву на відпустку, зняла збереження і поїхала. Чоловік намагався щось з’ясувати, донька дзвонила з вимогами — вона всім спокійно й твердо відповідала: «Ні».
На дачі у подруги було тихо. Вона сиділа в кріслі, закутана в плед, і думала: невже так і скінчиться? Вона не жила. Вона існувала. Для інших. А тепер — для себе.
За тиждень Олена полетіла на море. Там, у кафе біля пляжу, вона познайомилася з Ярославом. Письменник. Розумний, добрий. Вони говорили про книги, людей, сенс життя. Вперше за багато років вона сміялася щиро, не думаючи, що хтось про неї подумає.
— Давай жити тут? — запропонував він одного разу. — Я можу писати де-завгодно. А ти будеш моєю музою. Я кохаю тебе, Олено.
Вона кивнула. Чому б і ні? Залишилося так мало. Хай буде щастя — навіть якщо миттєве.
Минуло два місяці. Вона почувалася чудово. Сміялася, гуляла, варила каву зранку, вигадувала історії для сусідів по кафе. Донька спершу обурювалася, потім змирилася. Чоловік виплатив частку. Усе затихло.
Одного ранку задзвонив телефон.
— Олено Миколаївно? — почувся схвильований голос лікаря. — Пробачте, ми припустилися помилки… це були не ваші аналізи. У вас усе гаразд. Просто перевтома.
Вона мовчала, а потім розсВона подивилася на сплячого Ярослава, усміхнулася і пішла варити каву, бо тепер у неї було не вісім місяців — а ціле життя.
