Ігор повертався з роботи, коли задзвонив телефон. Він кинув оком на екран — дзвонила мама.
— Сину, ти де? — голос Ганни Михайлівни був таким радісним, що чоловік навіть насторожився.
— Їду з роботи, мам. Щось сталося?
— Приїжджай. Ми тебе тут чекаємо, — весело відповіла вона.
— Ми? Хто ми? — не зрозумів Ігор.
— Приїжджай — сам побачиш.
— Зараз буду, — стисло сказав він і відключився.
Через півгодини він увійшов у квартиру матері, відкрив двері у вітальню — і завмер. На дивані сиділа його мама… з його донькою Олесею на колінах.
— Наталю, сьогодні зустрів маму, — почав він увечері, підходячи до дружини.
— І що?
— Вона питала, чи може прийти на день народження Олесі…
— Ні, — різко відповіла Наталя, навіть не обертаючись.
— Послухай, може, вже час її пробачити? Два роки минуло…
— Для тебе — минуло. А для мене — лише два роки, і я пам’ятаю кожен день! Те, що вона зробила, я ніколи не забуду.
— Наталю, вона сумує за онукою. Вона вибачилася… Живемо один раз. Дай їй шанс.
— Ні! — очі дружини спалахнули. — Я не хочу її бачити!
— А я хочу! Це ж моя мати! І, якщо чесно, тоді ви обидві були неправі. Чому страждає лише вона?
— Значить, я винна? Гаразд. Нехай приходить. А ми з Олесею поїдемо. Святкуйте удвох!
— Наталю, не смій так робити! Я за себе не відповідаю!
— Ще як посмію! — кинула вона й вийшла із кімнати.
Раніше Наталі всі заздрили. Чоловік — вродливий і успішний, квартира — одразу після весілля. А свекруха… здавалося, золота жінка. Наталя на роботі хвалилася:
— Уявляєте, Марія Степанівна наполігла, щоб Ігор купив мені шубу. Сказала: «На зупинці мерзнеш!» Оце турбота!
— Вона нам продукти цілими сумками приносить. Сама дивиться, чого не вистачає, і замовляє!
— На день народження — останній айфон! Сказала: «Вже пора тобі оновку». Мрія, а не свекруха!
Коли Наталя завагітніла, свекруха ніби стала богинею. Записувала до найкращих лікарів, приносила найсмачніші фрукти, теплі речі, вітаміни.
Та як тільки народилася Олеся — усе змінилося.
Свекруха приходила кожного дня. Купала, годувала, контролювала.
— У тебе мало молока. Бо ти не стараєшся!
— Я стараюся! — ледве стримуючи сльози, відповідала Наталя.
— Ага! Соня ти. Ось і дрімаєш на ходу!
Ігор просив матір приходити рідше. Вона образилася. Почалися дзвінки по сто разів на день:
— Як Олеся? Що їла? Як спала?
— Не забудь провітрити. Та не застуди!
— Пюре як зробила? Без грудочок?
Наталя почала тихо ненавидіти цю турботу. Її не слухали, не поважали. У ній бачили лише обслуговувальний персонал для онуки.
Одного разу, після чергової лекції про гречку, Наталя не витримала:
— Залиште мене в спокої!
— А я й не збиралася йти! — різко відповіла свекруха. — Мені байдуже на тебе. Мені важлива Олеся! І я буду тебе контролювати, хочеш ти цього чи ні!
Через годину Наталя пішла гуляти з донечкою. Проходячи повз аптеку, згадала, що треба купити перекис. Коляску зафіксувала біля входу, забігла на хвилину… А коли вийшла — коляски не було.
Світ зруйнувався.
Крики, сльози, натовп, поліція… Ігор примчався через півгодини.
І тут — дзвінок від матері:
— Сину, ти де?
— Мамо? — він ледве дихав.
— Я Олесю знайшла. Вона сама стояла! Як ти взагалі можеш довіряти дитину Наталі?!
— Їду! — стисло сказав він.
— Сонечко, не плач. Усе добре. Олеся у мене.
— У твоєї мами?! — Наталя зблідла. — Вона… вона це зробила?
— Так.
Вони поїхали. Скандал був жахливим. Свекруха виправдовувалася:
— Я хотіла навчити. Щоб знала, як із дитиною не можна поводитися!
— Навчити?! — Ігор був у шаленстві. — А якби ми до поліції пішли? Ти усвідомлюєш, ЩО ти зробила?!
— Мені все одно! Я хотіла якнайкраще!
— А вийшло, як завжди.
Наталя стояла з холодним обличчям:
— Я не пробачу. Не смійте дзвонити. Не підходьте до нас. Для Олесі бабусі не існує.
Так і живуть. Свекруха більше не приходить. Дзвонити не може — номер заблоковано. Наталя, побачивши її на вулиці, веде доньку в інший бік.
А Олесі скоро три. Бабуся для неї — чужа жінка.
Життя вчить: любов без поваги — не любов, а тиранія. І вибачити — ще не означає, що можна забути.
