**Щоденниковий запис**
Сьогодні був незвичайний день. Повертався з роботи, коли задзвонив телефон. Подивився – мама.
— Сину, де ти? — голос Тетяни Михайлівни був настільки радісним, що я навіть збентежився.
— Їду з роботи, мамо. Щось сталося?
— Приїжджай. Ми тут тебе чекаємо, — весело відповіла вона.
— Ми? Хто ми? — не зрозумів я.
— Приїжджай – сам побачиш.
— Зараз буду, — стисло сказав я і завершив дзвінок.
Через півгодини я вже заходив у квартиру матері. Відчинив двері у вітальню – і завмер. На дивані сиділа моя мама… із моєю донечкою Софійкою на колінах.
— Наталю, сьогодні стрічав маму, — почав я ввечері, підходячи до дружини.
— І?
— Вона питала, чи може прийти на день народження Софійки…
— Ні, — різко сказала Наталя, навіть не повернувшись.
— Послухай, може, вже час пробачити її? Два роки минуло…
— Для тебе – минуло. А для мене – це два роки, і я пам’ятаю кожен день! Те, що вона зробила, я ніколи не забуду.
— Наталю, вона сумує за онукою. Вона вибачилась… Поживемо лише раз. Дай їй шанс.
— Ні! — очі дружини спалахнули. — Я не хочу її бачити!
— А я хочу! Це моя мати! І, якщо чесно, тоді неправі були обидві. Чому постраждала лише вона?
— Отже, це я винна? Добре. Нехай приходить. А ми з Софійкою поїдемо. Святкуйте удвох!
— Наталю, не смій робити так! Я не відповідаю за себе!
— О, ще й як посмію! — кинула вона та вийшла з кімнати.
Раніше за Наталею всі заздрили. Чоловік – красеня й успішний, квартира – одразу після весілля. А свекруха… здавалося, золота жінка. Наталя на роботі хвалилась:
— Уявіть, Олена Степанівна наполягла, щоб Олег купив мені шубу. Сказала: «На зупинці мерзнеш!» Ось це турбота!
— Вона нам продуктів цілими сумками приносить. Сама дивиться, чого не вистачає, і купує!
— На день народження – останній айфон! Сказала: «Вже час оновитись». Мрія, а не свекруха!
Коли Наталя завагітніла, свекруха неначе стала богинею. Записувала до найкращих лікарів, приносила найсмачніші фрукти, теплі речі, вітаміни.
Але коли народилась Софійка – усе змінилось.
Свекруха приходила кожен день. Купала, годувала, контролювала.
— У тебе мало молока. Тому що не стараєшся!
— Я стараюсь! — ледь не плачучи, відповідала Наталя.
— Ось як! Соня ти. Тому й дрімаєш на ходу!
Я благав маму приходити рідше. Вона ображалась. Почались дзвінки сто разів на день:
— Як Софійка? Що їла? Як спала?
— Не забудь провітрити. Але не заморозь!
— Пюре як зробила? Без грудочок?
Наталя почала тихо ненавидіти цю турботу. Її не слухали, не поважали. У ній бачили лише обслуговчий персонал для онуки.
Одного разу, після чергової лекції про гречку, Наталя не витримала:
— Залиште мене в спокої!
— А я й не думала йти! — різко відповіла свекруха. — Мені байдужа ти. Мені важлива Софійка! І я буду тебе контролювати, хочеш ти цього чи ні!
За годину Наталя пішла гуляти з донечкою. Проходячи повз аптеку, згадала, що треба купити перекис. Візочок залишила біля входу, зайшла на хвилину… А коли вийшла – візка не було.
Світ затьмарився.
Крики, сльози, натовп, поліція… Я примчався за півгодини.
І раптом – дзвінок від матері:
— Сину, де ти?
— Мамо? — я ледь дихав.
— Я знайшла Софійку. Вона сама стояла! Як ти взагалі можеш довіряти дитину Наталі?!
— Їду! — коротко сказав я.
— Сонечко, не плач. Усе добре. Софійка у мене.
— У твоєї мами?! — Наталя зблідла. — Вона… вона це влаштувала?
— Так.
Ми поїхали. Скандал був жахливий. Свекруха виправдовувалась:
— Я хотіла навчити. Щоб знала, як із дитиною не можна поводитись!
— Навчити?! — я був у шаленстві. — А якби ми до поліції пішли? Ти розумієш, що зробила?!
— Мені все одно! Я хотіла якнайкраще!
— А вийшло, як завжди.
Наталя стояла з холодним поглядом:
— Я не пробачу. Не смійте дзвонити. Не наближайтесь до нас. Для Софійки бабусі не існує.
Так і живемо. Свекруха більше не приходить. Дзвонити не може – номер заблоковано. Наталя, побачивши її на вулиці, відводить донечку в інший бік.
А Софійці скоро три. Бабуся для неї – чужа людина.
