«Вибач, Олесю, але тепер вона житиме у вас…»
Олеся та Тарас зранку прибирався у дворі. Листя з дерев безперервно кружляло, подвір’я вкрилося вогненним килимом, а тиша була такою спокійною, що навіть думки не турбували. Та раптом тишу розірвав дзвінок на телефоні. Тарас глянув на екран, скривився й промовив:
— Мама… Зараз дізнаємось, що в неї трапилося.
Він увімкнув гучний зв’язок, і голос Марії Іванівни пролунав різко та тривожно:
— Тарасе, збирайся! Терміново приїжджай до мене.
— Що сталося? — напружено спитав він.
— Йдемо забирати Наталку з дітьми. Усе, кінець! Чоловік вигнав їх із дому.
Олеся, що стояла поруч із віниками, зблідла. Наталка — сестра Тараса. З дітьми. Без даху над головою?
Будинок, у якому жили Олеся з чоловіком, був її мрією. Просторий, з затишною верандою, садом, новими меблями — вони будували його разом, вкладаючи не лише гроші, але й серце. Тарасу спершу це здавалося божевіллям: продати квартиру, переїхати за місто, почати все з нуля. Але Олеся вміла переконувати. І дім вийшов саме таким, яким вона його уявляла.
Спочатку все було чудово. Навіть свекруха, яка спершу бурчала, на новосіллі захоплювалася: «Олесю, ти молодець, хата — як із казки!»
А потім почалося.
Щоп’ятниці до них, мов за розкладом, приїжджала Марія Іванівна, а з нею — Наталка, її чоловік Денис та їхні троє дітей. Гості не просто завітали — вони заселялися. Їсти — на Олесі, прибирати — теж. Ні допомоги, ні подяки. Коли вона натякнула Тарасові, він лише махнув рукою: «Ну годі тобі. Це ж родина. Треба допомагати».
Одного разу Олеся навіть насмілилася попросити Наталку вимити посуд. У відповідь почула: «Ти що, я тільки з салону! Зіпсую манікюр». Олеся стиснула зуби й мовчки пішла мити сама.
Коли Наталка з’явилася сама, без чоловіка, Олеся полегшено зітхнула. На одного менше. Та радість швидко змінилася тривогою — Наталка ходила по хаті, мов тінь, плакала вночі, сварила дітей. Потім свекруха все пояснила: Денис подав на розлучення. Мало того — виставив їх із дітьми, заявивши, що квартира його, і ділити нічого.
— Та я ж не можу взяти її до себе! — виправдовувалася Марія Іванівна. — У мене власне життя. Я збираюся заміж. Нехай поживуть у вас.
Олеся завмерла. У них? З дітьми? І на скільки?
Тарас опустив очі:
— Ну як ми її залишимо? Це ж рідна. Треба допомогти.
Наталка переїхала. І якщо раніше Олеся хоча б у вихідні могла перепочити, тепер кожен день був у режимі «садок плюс їдальня». Ні Наталка, ні діти не допомагали — все лежало на ній. А Тарас… лише злиться: «Годі скаржитися. Трохи потерпи».
Через два місяці терпець у Олесі увірвався. Після чергової сварки вона зібрала речі й поїхала до подруги.
А свекруха подзвонила з холодною впевненістю:
— Правильно. Іди. Ти не гідна нашого прізвища. Хата, до речі, залишиться Наталці. Тарас будував її на нашій землі. Тобі тут нічого не належить.
Тарас усвідомив все надто пізно. Він приїхав до Олесі сам. Сказав, що вигнав Наталку з дітьми, що зрозумів, де його справжня сім’я. Хотів повернути дружину.
Олеся повернулася. Але вже іншою. Міцною. І з умовою: більше жодного дня чужих у її домі.
Свекруха викреслила їх із життя. Але Олеся не шкодувала.
Іноді, щоб побудувати своє щастя, треба навчитися казати «ні» навіть тим, кого звик вважати родиною.
