«Ти пробач, Соломіє, але тепер вона житиме у вас…»
Ранок у Соломії та Остапа пройшов у дворі. Листя з дерев сипалося безперервно, подвір’я вкрилося жовтим килимом, а тиша була такою спокійною, що навіть думки не турбували. Але раптом дзвінок розірвав тишу. Остап глянув на екран, поморщився й промовив:
— Мама… Зараз дізнаємось, що трапилося.
Він увімкнув гучний зв’язок, і голос Вікторії Михайлівни пролунав різко:
— Остапе, збирайся! Терміново приїжджай.
— Що сталося? — напружився він.
— Йдемо забирати Оксану з дітьми. Все, кінець! Чоловік вигнав її з дому.
Соломія, що стояла з мітлою, зблідла. Оксана — сестра Остапа. З дітьми. Без даху над головою?
Будинок, у якому вони жили, був мрією Соломії. Просторий, з верандою, садом, новими меблями — вони будували його разом, вкладаючи не лише гроші, а й душу. Остап спочатку вагався: продати квартиру, перебратися за місто, почати з нуля. Але Соломія вміла переконувати. І от — дім вийшов саме таким, як вона й уявляла.
Спершу все було чудово. Навіть свекруха, яка спершу скреготала зубами, на новосіллі вихваляла: «Соломійко, ти молодець, будинок — казка!»
А далі почалося.
Щоп’ятниці до них неминуче приїжджала Вікторія Михайлівна, а з нею — Оксана, її чоловік Богдан і їхні троє дітей. Гості не просто завітали — вони оселялися. Готувати — на Соломії, прибирати — теж. Жодної допомоги, жодної подяки. Коли вона заговорила з Остапом, той лише махнув рукою: «Та годі тобі, це ж родина. Треба допомагати».
Одного разу навіть осмілилася попросити Оксану помити посуд. У відповідь почула: «Ти що, я тільки з салону! Зіпсую манікюр». Соломія стиснула зуби й мовчки вимила сама.
Коли Оксана з’явилася сама, без чоловіка, Соломія з полегшення зітхнула. Хоч один мінус. Але незабаром зрозуміла — ще гірше. Оксана блукала будинком, як тінь, плакала вночі, зривалася на дітей. Потім свекруха пояснила: Богдан подав на розлучення. Та й не лише — вигнав їх із квартири, заявивши, що вона його, і ділити нічого.
— Але ж я не можу її взяти до себе! — виправдовувалася Вікторія Михайлівна. — У мене особисте життя. Я виходжу заміж. Хай поживуть у вас.
Соломія завмерла. У них? З дітьми? На довго?
Остап опустив очі:
— Ну як ми її покинемо? Це ж рідна. Треба допомогти.
Оксана переїхала. І якщо раніше Соломія хоча б у вихідні могла перепочити, тепер кожен день був як «дитячий садок і їдальня разом». Ні Оксана, ні діти не допомагали — все на ній. А Остап… лише сердився: «Годі нарікати. Трохи потерпи».
Через два місяці терпець урвався. Після чергової сварки Соломія зібрала речі й поїхала до подруги.
А свекруха подзвонила з холодною впевненістю:
— Правильно. Іди. Ти не гідна нашого прізвища. До речі, будинок лишиться Оксані. Остап будував його на нашій землі. Тобі тут нічого не належить.
Остап усвідомив запізно. Він сам приїхав до Соломії. Сказав, що вигнав Оксану з дітьми, що зрозумів, де його родина. Хотів повернути дружину.
Соломія повернулася. Але вже іншою. Сильною. І з умовою: більше жодних чужих у її домі.
Свекруха викреслила їх із життя. Але Соломія не шкодувала.
Іноді, щоб збудувати своє щастя, треба навчитися казати «ні» навіть тим, кого колись вважав родиною.
