Ми прожили разом десять років, але через мого батька вона забрала дітей і пішла…
Мені тридцять чотири. І я самотній. Зовсім. Дружина пішла. Забрала наших трьох синів і поїхала до своєї матері у Кам’янець-Подільський. А я сиджу у хаті, яку сам допомагав будувати, і слухаю, як годинник відмірює порожнечу. Ми прожили разом десять років. Здавалося б, що могло зруйнувати таке життя? Але зруйнувало. Мій батько.
Ми познайомилися з Олесею, як і багато зараз, — у соцмережах. Спочатку листування, потім зустрічі, а через кілька місяців — весілля. Все завертілось, понеслось, як у доброму фільмі. Я був справді щасливий. Через рік у нас народився Андрійко — перший син. Тоді я летів від щастя. Не відчував втоми, не помічав проблем, жив заради родини.
Тоді ми з Олесею жили у моїх батьків у Вінниці. І це була моя перша помилка. Батько, хоч і трудяща людина, завжди зловживав горілкою. Його вибухи траплялися все частіше. Сварки, крики, приниження — Олеся терпіла мовчки. Я заплющував очі. Думав — переживемо, пройде, звикне. Мати давно махнула на батька рукою, а для Олесі все було новим і болючим.
Одного разу він у п’яній люті схопив її за руки, почав кричати якусь дурню. Вона вирвалася, подзвонила мені в сльозах. Я примчав. Скандал. Крики. І як результат — батько вигнав нас. Нас, з немовлям на руках, на вулицю. Олеся не сперечалася. Ми поїхали до її матері.
Але й там, у Хмельницькому, не було спокою. Теща… жінка непроста. Постійно нові чоловіки, галас, суперечки, крики. Олесі навіть самої було важко звикнути, а мені й зовні було не по собі. Але діватися було нікуди. Олеся була вагітна другою. Народився Петрик — наш другий хлопчик. Жвавий, світлий, із посмішкою до вух. Поки Олеся сиділа з дітьми, я працював на двох роботах, щоб прогодувати родину.
Прожили ми в тій хаті майже три роки. Потім теща вигнала і нас. В лоб: «Ти мені не подобаєшся. Їдьте». Олеся пішла зі мною. Ми зняли помешкання, зітхнули. Без батьків, без чужих правил — вперше відчули, що справді сім’я. І жили неплохо. Хоч і важко. Грошей ледве вистачало, я тягнув усе сам, Олеся підробляла вдома. Але ми були разом. І цього було достатньо.
Потім моя мати вирішила будувати будинок за містом — під Ізяславом. Мріяла про великий дім для всієї родини. Запропонувала нам, пообіцяла, що все буде інакше. Ми повірили. Вклалися у будівництво — руками, часом, грошима. Через два роки заїхали. Дім був двоповіПотім повернувся батько, знов почалось те ж саме, і Олеся остаточно втратила віру.
