Ми прожили разом десять років, але через мого батька вона забрала дітей і пішла…
Мені тридцять чотири. І я сам. Зовсім. Дружина пішла. Забрала наших трьох синів і поїхала до своєї матері у Вінницю. А я сиджу у будинку, який сам допомагав будувати, і слухаю, як годинник відмірює порожнечу. Ми прожили разом десять років. Здавалося б, що може зруйнувати таке життя? Але зруйнувало. Мій батько.
Ми познайомилися з Оленою, як і багато зараз — у соцмережах. Спочатку листування, потім побачення, а через кілька місяців — весілля. Все завертілося, понеслося, як у гарному фільмі. Я був справді щасливий. Через рік у нас народився Дмитро — перший син. Я тоді літав від радості. Не відчував втоми, не помічав проблем, жив заради сім’ї.
Тоді ми з Олею жили у моїх батьків у Житомирі. І це була моя перша помилка. Батько, хоч і трудяща людина, завжди зловживав горілкою. Його вибухи траплялися все частіше. Сварки, крики, приниження — Оля терпіла мовчки. Я закривав очі. Думав — переживемо, пройде, звикне. Мати давно махнула на батька рукою, а для Олі все було вперше й болісно.
Одного разу в п’яній люті він схопив її за руки, почав кричати якусь дурню. Вона вирвалася, подзвонила мені в сльозах. Я примчав. Скандал. Крики. І як результат — батько вигнав нас. Нас, з немовлям на руках, на вулицю. Оля не сперечалася. Ми поїхали до її матері.
Але й там, у Рівному, не було спокою. Теща… жінка непроста. Постійно нові чоловіки, галас, суперечки, крики. Оля навіть сама не могла звикнути, а мені було взагалі не по собі. Але діватися було нікуди. Оля була вагітна другою. Народився Іван — наш другий хлопчик. Жвавий, світлий, з усмішкою до вух. Поки Оля сиділа з дітьми, я працював на двох роботах, щоб прогодувати сім’ю.
Прожили ми в тій квартирі майже три роки. Потім теща вигнала й нас. Прямо в очі: «Ти мені не подобаєшся. Валите». Оля пішла зі мною. Ми зняли житло, перевели дух. Без батьків, без чужих правил — вперше відчули, що справді родина. І жили непогано. Хоча й важко було. Грошей ледве вистачало, я тягнув усе сам, Оля підробляла вдома. Але ми були разом. І цього було досить.
Потім моя мати вирішила будувати дім у передмісті — під Білою Церквою. Мріяла про великий дім для всієї родини. Запропонувала нам, обіцяла, що все буде інакше. Ми повірили. Вклалися у будівництво — руками, часом, грівнями. Через два роки заїхали. Дім був двоповерховий, місця вистачало всім: і батькам, і нам. Жили спокійно, народився наш третій син — Петро.
Та спокій тривав недовго. Мати Олі продала свою квартиру й поїхала до столиці, до брата Олі. По дорозі заїхала до нас «на кілька днів». Залишилася. Привела чергового співмешканця. Почалися докори, плітки, звинувачення. Оля нервувала, зривалася. Мій батько знову почав пити. Я тим часом змінив роботу — тепер часто їздив у відрядження. Вдома бував раз на два тижні. А вдома тим часом наростав жах.
Повернувшись з однієї з поїздок, я застав Олю, яка збирала речі. Вона плакала. Сказала: «Я більше не можу. Твій батько знову кричав, що я тільки й умію дити народити. Він обізвав мене… А ти де був?»
Я стояв, наче прикований. А потім дивився, як моя дружина з трьома дітьми виходить із нашого дому. Їде. Їде, ніби в нікуди. Але я знав — вона їде до матері. До тієї самої, яка тільки й робить, що налаштовує її проти мене.
Я дзвоню їй кожного дня. Благаю повернутися. Плачу в трубку. Вона відповідає холодно: «Я не повернуся в цей дім. Ніколи». Я розумію, що винен. Що вчасно не поставив межі. Що не захистив її. Що вибрав комфорт і батьківський дах замість спокою дружини.
Тепер думаю: може, знову знімати житло. Почати все з нуля. Привезти її й дітей. Побудувати все наново, але вже удвох. Без чужих. Без п’янства. Без тещ,
