Колись давно трапилася така історія, що й досить серце болить. Сама не своя вона вже місяць, усередині — гіркота, злість і самотність. А все через коханця, який кинув, а вона ж так вірила, що «нарешті щастя», що цього разу справжнє.
Мені 26, а її звуть Маріяна, їй 44. За кров’ю — вона моя мати. Але на ділі — ми чужі. За батька свого вона вийшла у 19. Через рік народилася я — «небажана», як вона потім не раз називала мене. Розійшлися вони майже одразу після мого народження, і з того часу батька вона не інакше як «дармоїдом» та «невдахою» кленула.
А сміх у тому, що цей «невдаха» вже понад двадцять років живе з іншою жінкою. Має свій бізнес, хату за містом під Львовом, дві квартири та ще й дім у Карпатах. Саме він подарував мені оселю на весілля, де ми з чоловіком тепер живемо.
Виростила мене бабуся — батькова мати. Потім він забрав мене до себе, і, знаєте, я ніколи не почувалася там чужа. Вітчимова жінка — золота людина, для мене вона справжня мати. А от Маріяну я з дитинства кликала іменем. І не просто так.
Мені було вісім, коли вона взяла мене до Ужгорода — «відпочити, як мати з дочкою». Я тоді лиш промовила: «Мамо, можна на річку?» А у відповідь почулося таке, що половина готелю здригнулася:
— Ніколи не зви мене матір’ю! Ти мене старшою робиш! Кажи Маріяно, зрозуміла?!
Зрозуміла. І більше з нею нікуди не їздила. Її цікавили чоловіки, салони, бенкети. А я залишалася з бабусею. Потім — з батьком і його новою родиною. І слава Богу.
У Маріяни за ці роки було четверо чоловіків. Між ними — безкінечні романи, гулянки, штучні посмішки, нарощені вії. Працювала в престижному салоні на Подолі. Колола собі все, що могла: ботокс, філери, нитки, губи — обличчя вже не відчувало емоцій, а вона все вірила: «Я ще молода, я ще можу!»
Останній її «принц» був молодший за мене на три роки. Хлопець на ім’я Богдан. Худий, з татуюваннями, працював у кальянні.
— Донечко, познайомся. Це Богдан. Ми одружуємось. У нас серйозні стосунки, — промовила вона, сяючи, немов дівчинка перед випускним.
Я завмерла. Потім тихо видихнула:
— Маріяно… я вагітна. Ти скоро станеш бабусею.
Богдан заметушився, почав наливати шампанське, кричати «ура!», а мати… посіріла. Мовчки схопила сумку, грюкнула дверима й зникла.
Минув тиждень. Вона з’явилася раптом — заплакана, з перекривленим обличчям:
— Через тебе! Він мене кинув! Ти все зіпсувала своїм «бабуся»! Я не збираюся старіти! Мені лише 38! Я ще хочу жити, а ти мене в могилу везеш своїми дітьми!
Я очам не вірила. Жінка, що народила мене, назвала мою вагітність — зрадою. А потім кинула останнє, що спалило останні ниточки між нами:
— У мене не було дочки. І не буде ні онуків, ні правнуків. Забудь, що я існую.
І пішла.
А ми поїхали до справжньої родини — до бабусі та діда. Вони обійняли, заплакали від радості. Вже обговорювали, як назвемо маля, хто гулятиме з коляскою, хто в’язатиме панчішки. Саме вони — моя опора, мій тил, моє справжнє.
А Маріяна? Нехай женеться за вічною молодістю. Але одного дня вона прокинеться в порожній хаті, у чужому тілі, дивлячись у дзеркало, де вже давно немає її відблиску. І тоді, може, зрозуміє, кого справді втратила.
