Ця війна триває вже шість років, з самого початку їхнього шлюбу. У Софії та Дмитра є син, чотирирічний Ярослав, але навіть його свекруха не визнає. Вона не бере його на руки, не дзвонить, щоб дізнатися, як справи у онука. Софія не розуміла, чого заслужила таке ставлення. Вона ніколи не давала приводу: не грубила, не сперечалася, намагалася бути ввічливою. Але причина крилася глибше — Дмитро одружився з нею, а не з тією дівчиною, про яку мріяла свекруха.
Ту дівчину звали Дарина. Марина Петрівна постійно повторювала, яка вона розумна, красива, дочка заможних батьків. «Ось хто був би справжньою дружиною для мого сина!» — говорила вона, не соромлячись присутності Софії. Рідня Дмитра підтримувала: «Ти, Соню, поруч із Дариною не стояла». Софія, яка виросла в простій родині у маленькому містечку під Львовом, почувалася приниженою. Її скромне походження стало для свекрухи приводом для безкінечних глузувань.
Дмитро, здавалося, не помічав цього тиску. «Не звертай уваги, — казав він, — вони просто причепилися». Але для Софії його слова лунали як зрада. Як можна не помічати, коли твою дружину відкрито ображають? Останнім часом він все частіше їздив до батьків сам, повертаючись пізно вночі. «Сімейні справи», — відмахувався він, уникаючи її погляду. Софія відчувала, як між ними росте стіна, і її терпіння тануло з кожним днем.
Родичі Дмитра до них у дім не приходили, хоча Софія не раз запрошувала їх у гості, намагаючись налагодити контакт. Вони не вітали її з днем народження — ні дзвінком, ні навіть повідомленням. На сімейні свята запрошували лише Дмитра, наголошуючи: «Це не для сторонніх». Софія, яку вони так і не прийняли в родину, почувалася самітною. Її серце боліло, коли вона чула, як Ярослав, її син, запитував: «Чому бабуся не хоче зі мною грати?» Вона не знала, що відповісти, лише пригортала його до себе, ховаючи сльози.
Ситуація ставала нестерпною. Софія все частіше думала про розлучення. Дмитро не захищав її, не намагався поставити батьків на місце. Він слухняно йшов за матір’ю, ніби її слово було законом. Софія почувалася самотньою у власному шлюбі, і цей біль гриз її зсередини. «Якщо він не стане на мій бік, я не зможу так жити», — думала вона, дивлячись на сплячого Ярослава.
Новий рік став для неї останньою краплею. Вона вирішила: якщо Дмитро знову поїде до батьків, залишивши її з Ярославом самотніми, вона збере речі й піде назавжди. «Я більше не дозволю топтати мою гідність», — повторювала вона собі, та глибоко в душі сподівалася, що чоловік обере її та сина.
Напередодні свята Дмитро, як завжди, був невиразним. «Ще не вирішив, як святкувати», — буркнув він, не дивлячись на дружину. Софія мовчала, але її рішучість зростала. Вона вже уявляла, як збирає валізи, як їде з Ярославом до своєї сестри у Чернівці, де її завжди зустрічали з теплотою. Там ніхто не дивився на неї звисока, не називав чужою.
Ввечері, за день до Нового року, Дмитро повернувся пізно. «Мама почува«Мама погано себе почуває, треба заїхати до них завтра», — сказав він, не дивлячись на дружину.
