Ця війна тривала вже шість років, від самого початку їхнього шлюбу. У Соломії та Богдана був син, чотирирічний Ярко, але навіть його свекруха не визнавала. Вона не брала його на руки, не дзвонила, щоб дізнатися, як справи у онука. Соломія не розуміла, чим заслужила таке ставлення. Вона ніколи не давала приводу: не грубила, не сперечалася, старалася бути чемною. Але причина була глибша – Богдан одружився з нею, а не з тією дівчиною, яку свекруха мріяла бачити своєю невісткою.
Ту дівчину звали Зоряна. Марія Петрівна постійно повторювала, яка вона розумниця, красуня, донька заможних батьків. «Ось хто був би справжньою дружиною для мого сина!» – казала вона, не соромлячись присутності Соломії. Рідня чоловіка підтверджувала: «Ти, Соломіє, поруч Зоряни й не стояла». Соломія, яка виросла у простій сім’ї у невеликому містечку під Черніговом, почувалася приниженою. Її скромне походження стало для свекрухи приводом для нескінченних глузувань.
Богдан, здавалося, не помічав цього знущання. «Не звертай уваги, – казав він, – вони просто причепилися». Але для Соломії його слова звучали як зрада. Як можна не помічати, коли твою дружину відверто ображають? Останнім часом він усе частіше їздив до батьків один, повертаючись пізно вночі. «Сімейні справи», – відмахувався він, ухиляючись від її погляду. Соломія відчувала, як між ними росте стіна, і її терпіння тануло з кожним днем.
Родина Богдана до їхнього дому не приходила, хоча Соломія не раз запрошувала їх у гості, намагаючись налагодити контакт. Вони не вітали її з днем народження – ні дзвінком, ні навіть повідомленням. На сімейні свята запрошували лише Богдана, наголошуючи: «Це не для сторонніх». Соломія, яку вони так і не прийняли в сім’ю, почувалася вигнанкою. Її серце розривалося, коли вона бачила, як Ярко, її син, питав: «Чому бабуся не хоче зі мною грати?» Вона не знала, що відповісти, лише притискала його до себе, ховаючи сльози.
Ситуація ставала нестерпною. Соломія все частіше ловила себе на думках про розлучення. Богдан не захищав її, не намагався поставити батьків на місце. Він слухняно йшов за матір’ю, ніби її слово було законом. Соломія почувалася самотньою у власному шлюбі, і цей біль підточував її зсередини. «Якщо він не стане на мій бік, я не зможу так жити», – думала вона, дивлячись на сплячого сина.
Новий рік став для неї останньою краплею. Вона вирішила: якщо Богдан знову поїде до батьків, залишивши її та Ярка самих, вона збере речі й піде назавжди. «Я більше не дозволю топтати мою гідність», – повторювала вона собі, але в глибині душі сподівалася, що чоловік вибере її та сина.
Напередодні свята Богдан, як завжди, був невиразним. «Ще не вирішив, як святкувати», – буркнув він, уникаючи її погляду. Соломія мовчала, але її рішучість зростала. Вона вже уявляла, як пакує валізи, як їде з Ярком до своєї сестри у Лубни, де її завжди зустрічали з теплом. Там ніхто не дивився на неї згори, не називав чужою.
Ввечері, за день до Нового року, Богдан повернувся пізно. «Мама почувається погано, треба заїхати до них завтра», – сказав він, не дивлячись на дружину. Соломія відчула, як усе всередині обірвалося. «А ми? – тихо запитала вона. – Ми з Ярком знову не в рахунку?» Богдан промовчав, і ця мовчанка стала для неї вироком.
Вночі, поки чоловік спав, Соломія сиділа на кухні, дивлячись на мерехтливі гірлянди за вікном. Її думки плуталися, але одне було ясно: вона більше не може жити у цьому пеклі. Вранці, поки Богдан збирався до батьків, вона мовчки складала речі. «Ти куди?» – здивувався він, помітивши валізу. «Йду, – спокійно відповіла Соломія, дивлячись йому в очі. – Я втомилася бути чужою у твоїй родині. Якщо ти не можеш захистити нас з Ярком, я зроблю це сама».
Богдан завмер, його обличчя зблідло. «Соломіє, почекай, давай поговоримо», – почав він, але вона вже взяла сина за руку і йшла до дверей. «Ти зробив свій вибір», – кинула воВона закрила двері, не озираючись, і зрозуміла, що тепер її шлях – тільки вперед.
