Дзвінок з минулого: повернення батька
Ігор зачинив дверцята холодильника, витираючи руки ганчіркою.
— Ну ось, тепер усе працює. Заморожуватиме, але треба перевірити, — промовив він господині. — Чи є в вас порожня пластикова мисочка? Давайте наллємо туди води і поставимо у морозилку. Ввечері я подзвоню — якщо вода замерзне, то все гаразд.
Раптом телефон задзвонив знову. Новий клієнт, подумав Ігор і підніс трубку.
— Ало, слухаю. Так, це ремонт побутової техніки. Що поламалось? Так, я Смирнов Ігор Вікторович, якщо вам це важливо. Вибачте, що ви сказали? Батько? — Ігор ледве не випустив телефон з рук.
Голос представився — Смирнов Віктор Павлович. До Ігоря дійшло: це його батько, якого він не бачив і не чув понад двадцять років. Серце закалатало, а в голові вихром пронеслися уривчасті спогади.
— І що… вам треба? — Ігор завагався, не знаючи, як звертатися до цієї людини. — Побачитись і поговорити? Ну так, звісно, усього-то двадцять років минуло. Вибачте, я на виклику, потім передзвоню, — він скинув дзвінок і тихо, з сарказмом пробурчав: — Оце так…
З’явився через стільки років! Напевно щось просити зібрався. А що? Син виріс, батько постарів, вирішив допомоги попросити. Скільки йому зараз? За п’ятдесят, мабуть. Грошей, звісно, хоче! Ігор хмикнув, повертаючись до роботи.
— Ну що, домовились? — сказав він господині. — Ввечері передзвоню, перевірите воду в мисці. Якщо замерзне — морозилка в порядку.
Господиня подякувала, і Ігор поїхав на наступний виклик. Літня жінка замовила ремонт пральної машини — текла. Бабуся виявилася балакучою, одразу потягла його пити чай із печивом. Поломка була дріб’язковою: гумовий ущільнювач у дверцят просів. Ігор поправив його, і теча зникла. Інший майстер забирав такі гроші, що бабуся відмовилась. Ігор же взяв мінімум — наживатися на пенсіонерів сумління не дозволяло. Бабуся була в захваті, постійно повторювала, що таких добрих людей давно не зустрічала. Ігор ніяково посміхався, пив чай, обіцяв завітати, якщо ще щось зламається.
Але думки його були зайняті дзвінком батька. У пам’яті випливали нечіткі образи. Коли батьки розлучились, Ігорю було років п’ять. Батько тоді пив, втратив роботу. Мати плакала, але вірила його обіцянкам. Одного разу, коли вона була на зміні, батько забирав Ігоря з садочка. По дорозі сів у парку на лавку, дістав з кишені пляшку пива і почав скаржитись маленькому синові: мовляв, мати його не поважає, а він старається, але життя таке. Потім він напився, розвалився на лавці й заснув. Ігорю стало соромно. Він намагався розбудити батька, але той відмахувався. Перехожі озирались, а Ігор, подумавши, що батькові до нього діла нема, пішов додому сам. Дорога була довгою, будинок усе не з’являвся, і хлопчик блукав, поки його не знайшла сусідка.
Мати тоді не кричала. Лише тихо сказала батькові:
— Іди геть. Ти сина одного відпустив. Який ти батько?
Батько поїхав до іншого міста. Інси надсилав гроші, іграшки. Мата посміхалася:
— Нам і без такого батька добре, правда, Ігорку?
Коли Ігорю виповнилося десять, мати познайомила його з дядьком Олегом.
— Сину, дядько Олег хоче стати моїм чоловіком. Він буде піклуватись про нас. Поїдемо за новим велосипедом?
Вітчим виявився непоганою людиною. Він любив матір, але батьком Ігорю не став. Частина її любові тепер належала Олегу, а Ігор почувався зайвим.
Ввечері Ігор неохоче дістав телефон, знайшов номер батька й натиснув виклик. Той відповів одразу:
— Ігорю, давай зустрінемось, треба поговорити. На нашому старому бульварі, біля фонтану, завтра в сьому вечора. Зможеш?
— Добре, зможу, — буркнув Ігор.
Мати колись казала, що Олег хоче його усиновити, дати своє прізвище. Адже воВони стояли біля того самого фонтану, де колись гуляли разом, і раптом Ігор зрозумів, що час зцілює навіть найглибші рани.
