У часи СРСР я одружився на дівчині з трьома дітьми, їм ніхто не допомагав, зовсім самотні були.
— Андрію, ти що, справді хочеш одружитися з продавчинею, у якої троє дітей? Зовсім глузду позбувся? — з усмішкою луснув мене по плечу Вітько, мій сусід по кімнаті в гуртожитку.
— А що тут такого? — навіть не відірвавшись від будильника, в механізмі якого копався викруткою, я кутком ока глянув на нього.
У ті роки — у вісімдесятих — наше провінційне містечко жило повільно, без метушні. А для мене, тридцятирічного самотнього чоловіка, все зводилося до дороги між заводом та ліжком у гуртожитку. Після інституту так і застряг: робота, трохи шахи, телевізор та рідкі зустрічі з друзями.
Інше ж дивишся у вікно, бачиш дітей у дворі — і нахльоне: згадуєш, як мріяв про родину. Але швидко проженеш думку — яка ж родина в чотирьох стінах общаги?
Все змінилося одного дощового жовтневого вечора. Зайшов у магазин за хлібом. Скільки разів уже ходив — все те саме. Але цього разу за прилавком стояла вона — Оксана. Раніше якось не помічав, а тут погляд затримався. Втомлені, але теплі очі, у глибині яких ховалася яскрава іскра.
— Білий чи чорний? — спитала вона, ледь помітно посміхаючись.
— Білий… — пробурмотів я, наче збентежений школяр.
— Тільки з пекарні, свіжий, — спритно завернула і подала мені.
Коли наші пальці торкнулися, щось ніби клацнуло. Я шарпав у кишенях, шукаючи дріб’язок, і водночас нишком розглядав її. Проста, у халаті, років за тридцять з хвостиком. Втомлена, але з якимось світлом усередині.
Через кілька днів я побачив її на зупинці. Оксана тягла сумки, а поряд крутилися троє дітлахів. Старший — хлопець років чотирнадцяти — міцно стискав важкий пакет, дівчинка тримала за руку малого.
— Давайте допоможу, — запропонував я, беручи сумку.
— Не треба, дякую… — почала вона, але я вже завантажував речі в автобус.
— Мам, а це хто? — без церемоній поцікавився малий.
— Тихіше, Валерко, — притишила його сестра.
У дорозі з’ясувалося, що живуть вони недалеко від мого заводу, у старій п’ятиповерхівці. Старшого звати Іван, доньку — Катруся, а молодшого — Валерко. Чоловік Оксани загинув кілька років тому, і з тих пір вона сама тягне всю родину.
— Живемо, не скаржимось, — сказала вона з втомленою усмішкою.
Тієї ночі я довго не міг заснути. У голові крутилися її очі, голос Валерка, і десь усередині прокидалося забуте почуття — начебто щось важливе чекає мене попереду.
З того часу я частіше став заходити до гастроному. Брав то молоко, то пряники, то просто заглядав. Колеги на заводі почали жартувати.
— Ти, Андрію, чого? Тричі на день у магазин — це кохання, — посміхався Петрович, мій начальник.
— Та продукти свіжі шукаю, — відмахувався я, червоніючи.
— Чи може продавчиню? — підморгував він.
Якось увечері я наважився підійти до Оксани після зміни.
— Дозвольте донести сумки, — сказав я, намагаючись звучати спокійно.
— Не варто… якось ніяково…
— А от на стелі спати — справді незручно, — пожартував я, забравши пакети.
По дорозі вона розповідала про дітей. Іван підробляє після школи, Катруся — відмінниця, а Валерко нещодавно навчився зав’язувати шнурки.
— Ви дуже добрий. Але не варто нас жаліти, — раптом промовила Оксана.
— Я й не жалію. Хочу бути поруч.
Пізніше я прийшов до них — кран полагодити. Валерко крутився поруч, цікавився інструментами.
— А ти й літачка зможеш полагодити?
— Неси, подивимось, — усміхнувся я.
Катруся просила допомогти з математикою. Сіли розв’язувати разом. За чаєм говорили про життя. Лише Іван був насторожений, тримався осторонь. Потім я почув розмову:
— Мам, він тобі потрібен? А якщо піде?
— Він не такий.
— Всі вони однакові!
Я стояв у коридорі, стиснувши кулаки. Хотів піти. Але згадав, як Катруся сяяла від п’ятірки, як Валерко сміявся, коли ми лагодили його літачка, і зрозумів — ні, не можу піти.
Плітки на роботі ширилися, але мені вже було байдуже. Я знав, заради чого живу…
— Слухай, Андрію, — казав мій друг Вітько, — ти це… добре подумай. Навіщо тобі ці проблеми? Знайди нормальну дівчину, без дітей.
— Ти в своєму розумі, Андрію? Одружитися на продавчині з трьома дітьми?! — обурювався Вітько, сусід по гуртожитку.
— Відчепись, — буркнув я, продовжуючи копатися в будильнику.
— Та не в тому річ… просто троє дітей — це…
— Замовкни, Віть.
Одного вечора я сидів з Валериком, допомагаючи йому з аплікацією для школи. Хлопчина старанно вирізав деталі, висунувши від старань язика.
— ДядькуЛЛЛЛ**”Так і стали ми справжньою родиною – разом, у радості та труднощах, кожен день, як ця міцна українська земля під нашими ногами.”**
