Розлучилася з чоловіком у травні. Пішов від мене, грюкнувши дверима, до тієї, що «молодша та гарніша». Але це вже дрібниці.
Чоловік був звичайним. До шлюбу — уважний, ніжний. З усіма атрибутами романтичних віршів. А потім триальна версія закінчилася, а ліцензія виявилася з обмеженим функціоналом.
Нічого кримінального, звісно. Але була одна заноза. Почав рахувати гроші. Та все, як завжди, з перекосами.
Так, зарплата в нього була в середньому на тисячу гривень більша, ніж у мене (то в нього зростала, то в мене, але незначно). І це означало, що він «годувальник», а на мені — увесь побут. А ось витрати він вважав за особливою формулою.
Якщо покупки «для дому» — то це він на мене витратився.
«Для дому» була машина з кредитними платежами по 5 тисяч на місяць. На якій він раз на тиждень возив мене до АТБ за продуктами.
«Для дому», тобто «для мене», були ковдри, рушники, каструлі, ремонт у ванній.
«Для мене» була купівля дитячих речей, іграшок, оплата садочка та педіатрів.
«Для мене» була оплата рахунків. Адже цим займалася я. А якщо гроші витратила я, то це «мої» витрати.
Усе це було «для дружини». Тож «на чоловіка», як виявилося, з сімейного бюджету йшли сущі копійки. І в очах чоловіка та його родини я була «дірою у бюджеті». Гроші приносила менше, а витрачала майже все, що заробляв чоловік. Він любив наприкінці місяця підколоти, запитавши, скільки залишилося грошей. А грошей, звичайно, не залишалося.
В останній рік шлюбу у чоловіка з’явилася улюблена фраза: «Треба обмежити тебе у витратах. Щось ти багато хочеш». І він обмежував.
На початку шлюбу ми домовилися, що залишатимемо собі по тисячі, а решту класти в бюджет. Потім він вирішив, що забиратиме собі і різницю наших зарплат. Тобто він залишав собі дві тисячі. А мені на особисті потреби як і була тисяча.
Потім він щось там порахував і скоротив свій внесок у сімейний бюджет ще на тисячу. Ключовою фразою було: «У тебе один шампунь сто гривень коштує, а я голову милом мию».
Разом, в останній рік шлюбу на місяць для утримання дому, купівлі продуктів, оплати кредиту за машину та витрат на дитину мені виділялося 12 тисяч. Чотири тисячі давав він. Вісім виділяла я. Але цього, звичайно, не вистачало.
Я перестала відкладати тисячу на особисті потреби і вкладала в утримання родини всю зарплату — 10 тисяч. Відкладаючи на себе рідкісні премії та дрібні доплати. Продовжуючи слухати, як чоловік мене утримує. І як він планує «скоротити» мої витрати ще більше. Бо не варто бути меркантильною.
Передчую питання: «А чому не розлучилася?».
Була дурною. Слухала його. І його матір. І свою матір. І вірила, що все так і є. Він мене утримує, а я просто не вмію витрачати гроші. Ходжу в старому. Економлю кожну копійку. Ковтаю кеторол і відкладаю похід до зубного, бо безкоштовна клініка на ремонті, а виділити гроші на платного лікаря не можу.
Зате чоловік щомісяця має три тисячі на свої хотіння. І хизується вмінням «правильно розподіляти особистий бюджет». То телефон собі купить. То брендові кросівки. То сабвуфер у машину за якісь шалені гроші.
І ось, розлучилися. Пурхнув великий «утримувач» від дружини-запаскухи. До тієї, що не ходить у секонд-хендівському, пудрить носик, тренується у спортзалі, а не витрачає вечір на придумування сніданку-обіду-вечері в умовах обмеженого бюджету та в’язання дитині шкарпеток-шапочок-рукавичок зі старого светра.
Я, звичайно, ридала. Як же я тепер, без годувальника, з дитиною на руках? Почала економити ще більше. З жахом дивилася в «завтра».
А потім прийшла зарплата. Ну, тобто, зарплата надійшла, як завжди. Але в мене на рахунку ще залишилися гроші. Купа грошей. А раніше до моменту зачислення зарплати я встигала ще й у кредитку влізти.
А потім прийшов аванс. І грошей стало ще більше.
Я сіла. Витерла сльози й почала рахувати.
Ось так взяла ручку, аркуш із зошита. І почала записувати у стовпчики: «Доходи» / «Витрати». Так, «витік» з моїх жадібних рученят заробіток чоловіка, точніше, його шматок у вигляді 4 тисяч (собі він залишав три). А ще витік щомісячний платіж за кредитну машину — 5 тисяч.
І на продукти я стала витрачати не на третину, а більш ніж удвічі менше, ніж раніше. Ніхто не воркує, що курка — це не м’ясо. Не вимагає свинини, яловичини. Борщу пожирнішого. Ковбаси подорожчої. Не кривиться від дешевого сиру, вимагаючи «нормального на бутерброди працюючому чоловікові» (так, я купувала йому дорожче, а нам із сином — простіше). Не треба купувати пива. Не зникають солодощі відрами.
І оце от «фігня твої пироги, я піцу хочу» ніхто не заявляє.
Я ВИЛІКУВАЛА ЗУБИ!!!!! Господи боже мій. Я ВИЛІКУЯ подивилася на свого сина, який сміявся, годував своїх морських поросят, і зрозуміла — щастя не в грошах, а в тихій радості, коли ніхто не рве твоє серце на шматки.
