Травень. Розлучилася з чоловіком. Пішов від мене, грюкнувши дверима, до тієї, що «молодша та краща». Але це вже дрібниці.
Чоловік був звичайним. До шлюбу — уважний, ніжний. З усіма атрибутами романтичних віршів. А потім пробна версія закінчилася, а ліцензія виявилася обрізаною.
Нічого кримінального, звісно. Але була одна заноза. Почав рахувати гроші. Та все якось з перекосами.
Так, зарплата в нього була в середньому на тисячу гривень більше, ніж у мене (то в нього зростала, то в мене, але незначно). І це означало, що він «годувальник», а на мені — увесь побут. А ось витрати він вважав за особливою формулою.
Якщо покупки «для дому» — це він на мене витратився.
«Для дому» була машина з кредитними платями по 5000 гривень на місяць. На якій він раз на тиждень возив мене в АТБ за продуктами.
«Для дому», тобто «для мене», були ковдри, рушники, каструлі, ремонт у ванній.
«Для мене» була покупка дитячих речей, іграшок, оплата садочка та педіатрів.
«Для мене» була оплата рахунків. Адже цим займалася я. А якщо гроші витрачала я, то це «мої» витрати.
Усе це було «для дружини». Тому «на чоловіка», як виявилося, з сімейного бюджету йшло суща дрібниця. І в очах чоловіка та його родини я була «дірою в бюджеті». Грошей приносила менше, а витрачала майже все, що заробив він. Він любив наприкінці місяця підколоти, запитавши, скільки залишилося грошей. А грошей, звісно, не лишалося.
В останній рік шлюбу у нього з’явилася улюблена фраза: «Треба обмежити твої витрати. Щось ти багато хочеш». І він обмежував.
На початку шлюбу ми домовлялися, що залишатимемо собі по 3000 гривень, а решту класти в бюджет. Потім він вирішив, що забиратиме собі і різницю наших зарплат. Тобто він залишав собі шість тисяч. А мені на особисті потреби як і раніше лишалося три.
Потім він щось там порахував і скоротив свій внесок у сімейний бюджет ще на три тисячі. Ключовою фразою було: «У тебе один шампунь сто гривень коштує, а я голову милом мию».
У підсумку, в останній рік шлюбу на місяць для утримання дому, покупки продуктів, оплати кредита за машину та витрат на дитину мені виділялося 15 тисяч. Шість давав він. Дев’ять — я. Але цього, звісно, не вистачало.
Я перестала відкладати три тисячі на особисті потреби і вкладала в утримання сім’ї всю зарплату. 12 тисяч. Відкладаючи на себе рідкісні премії та дрібні доплати. Продовжуючи слухати, як чоловік мене утримує. І як він планує «скоротити» мої витрати ще більше. Бо не слід бути меркантильною.
Передчую запитання: «А чого не розлучилася?».
Була дурною. Слухала його. І його матір. І свою матір. І вірила, що так і є. Він мене утримує, а я просто не вмію витрачати гроші. Ходжу в обносках. Економлю кожну копійку. Ковтаю кеторол і відкладаю візит до зубного, бо безкоштовна клініка на ремонті, а виділити гроші на платного лікаря не можу.
Зате чоловік щомісяця має дев’ять тисяч на свої хотілки. І хизується вмінням «правильно розподіляти особистий бюджет». То телефон собі купить. То кросівки брендові. То сабвуфер у машину за якісь шалені гроші.
І ось, розлучилися. Пурхнув великий «утримувач» від дружини-запаско. До тієї, що не ходить у шмотках з секонд-хенду, пудрить носик, тренується у спортзалі, а не витрачає вечір на вигадування сніданку, обіду та вечері в умовах обмеженого бюджету та в’язання дитині шкарпеток/шапки/рукавичок зі старого светра.
Я, звісно, ридала. Як же я, далі, без годувальника з дитиною на руках? Почала економити ще більше. З жахом дивилася в «завтра».
А потім прийшла зарплата. Ну, тобто, зарплата надійшла, як завжди. Але в мене на рахунку ще лишалися гроші. Купа грошей. А раніше до моменту її зачислення я встигала ще й у кредиткуІ раптом зрозуміла, що найкращі роки мого життя тільки починаються.





