“Мітла” для Вітька — та для всієї родини
Вітько, як завжди, увійшов у квартиру, кинув ключі на тумбочку і пішов прямо на кухню. Оксана стояла біля плити, помішуючи гарбузову кашу — улюблену страву їхніх дітей. Він навіть не привітався.
— Де в нас мітла? — кинув він через плече, з холодним роздратуванням у голосі.
— Яка ще мітла? — здивовано обернулась Оксана, намагаючись зрозуміти, до чого він.
— Звичайна. Підлогу мити. Бо дивитися вже неможливо, як ти тут запустила! — їдко додав він і, не чекаючи відповіді, вийшов із кухні.
Оксана стояла, ніби вкопана, і дивилась йому вслід. У голові не вкладалося — що це було? Що сталося з її чоловіком, з тим самим Вітьком, який колись ніжно кликав її Оксанкою і мив за нею посуд?
Ще зовсім недавно все було інакше. Вітько приходив з роботи, знімав піджак і першим ділом брався за пилосос. Він не ділив справи на «чоловічі» та «жіночі» — просто робив. З любов’ю. Після вечері обіймав Оксану, умовляючи її відпочити, а сам мив тарілки.
Жили весело. Вечірки, кіно, зустрічі з друзями. А потім — народження донечки. Вітько сяяв від щастя. Через два роки у них з’явився син. Усі навколо захоплювались: пара — ідеальна, діти — золоті, стосунки — заздрісні.
— Оксанко, тобі так пощастило з чоловіком, — твердили подруги. — Таких уже не роблять.
Оксана вірила, що їхнє кохання — справжнє. І вічне.
Але непомітно все змінилось. Вітько приходив додому злим. Сили зникли, ніжність випарувалась.
— Чому в тебе тут все догори дригом? — питав він. — Я цілими днями працюю, а ти не можеш приготувати вечерю? Що ти робила цілий день?
Оксана намагалась пояснити. Розповідала, як син вилив на себе кашу, як дочка за ним женялась, як вони вимазали все, включаючи шпалери. Як прала, сушила, заспокоювала. Але Вітько не слухав. Він сердився. Він втомився. Він став чужим.
Одного разу вона нарізала цибулю і не могла зрозуміти — від чого сльози: від гостроти чи від боля?
— Мама ж попереджала… — шепотіла вона. — Не пести чоловіка. Любов любов’ю, але не можна з себе шкуру знімати заради іншого. На шию сяде, ноги звісить — і навіть дяку не скаже.
Адже Оксана була впевнена, що вони з Вітьком створені одне для одного. Вона його відчувала. Чула навіть без слів. Але тепер… тепер усе це здавалось ілюзією.
А Вітько ніби відчув — Оксана не опирається, отже, винувата. Мовчання стало для нього підтвердженням її «неправильності». Він перетворився на суддю в домі. Оксана відчувала — її світ руйнується.
Але, схоже, їхній родинний ангел вирішив втрутитись.
Подзвонили з роботи. Звільнилось місце, на яке Оксану давно запрошували. Зарплата вища, умови кращі. Колега пішла на пенсію. Якщо Оксана погодиться — посада її.
Матір пообіцяла посидіти з дітьми, поки ті не підуть до садка. Оксана, натхненна, зайшла до перукарні, підстриглась, оновила гардероб. Вона вирішила: час повертати себе.
А Вітько тим часом… залишився без роботи. Фірма збанкрутувала. Він був у розгубленості. Але все одно намагався тримати марку:
— Я з дітьми сам впораюсь, не переживай. Працюю над резюме, шукаю вакансії. Якщо що — твою маму підключимо.
Оксана не сперечалась. Підтримувала. Вперше за довгий час — спокійно й впевнено.
Два тижні Оксана входила в курс справи на роботі. Вдома все, нібито, йшло своїм ходом. Але через місяць вона помітила: у хаті стало брудніше, пораніше лежить нескладеним, діти капризують. А Вітько став нервовим. Вона ніОксана з усмішкою подивилася на Вітька, взяла мітлу і почала витанцьовувати з нею по кухні, наче ведуча на весіллі.
