«Швабра» для Віталія — і для всієї родини
Віталій, як зазвичай, увійшов у квартиру, кинув ключі на комод і прямиком пішов на кухню. Марійка стояла біля плити, помішуючи гарбузову кашу — улюблену страву їхніх дітей. Він навіть не привітався.
— Де наша швабра? — кинув він через плече, з холодним роздратуванням у голосі.
— Яка ще швабра? — здивовано обернулася Марійка, намагаючись зрозуміти, що сталося.
— Звичайна. Підлогу мити. А то дивитися неможливо, як ти запустила дім! — з єхидством вимовив він і, не чекаючи відповіді, вийшов із кухні.
Марійка стояла нерухомо, дивлячись йому вслід. У голові не вкладалося — що це було? Що сталося з її чоловіком, з тим самим Віталієм, який колись ніжно кликав її Марічкою і мив за нею посуд?
Ще зовсім недавно все було інакше. Віталій приходив з роботи, знімав піджак і першим ділом брався за пилосос. Він не ділив справи на «чоловічі» та «жіночі» — просто робив. З любов’ю. Після вечері обіймав Марійку, переконуючи відпочити, а сам мив тарілки.
Жили вони яскраво. Вечірки, кіно, зустрічі з друзями. А потім — народження доньки. Віталій сяяв від щастя. Через два роки у них з’явився син. Всі навколо захоплювалися: пара — ідеальна, діти — золоті, стосунки — заздрісні.
— Марічко, тобі так пощастило з чоловіком, — повторювали подруги. — Тепер таких не буває.
Марійка вірила, що їхнє кохання — справжнє. І вічне.
Але непомітно все змінилося. Віталій приходив додому роздратованим. Сили пішли, ніжність зникла.
— Чому тут усе догори дриґом? — питав він. — Я цілі дні працюю, а ти не можеш приготувати вечерю? Що ти робила цілий день?
Марійка намагалася пояснити. Розповідала, як син розлив кашу, як донька розбігалася, як вони перемазали все, аж до шпалер. Як прала, сушила, заспокоювала. Але Віталій не слухав. Він злилися. Він втомився. Він став чужим.
Одного разу вона нарізала цибулю і не могла зрозуміти — чи то сльози від гостроти, чи від болю?
— Мама ж казала… — шепотіла вона. — Не пести мужа. Любов любов’ю, але не можна з себе шкуру здирати заради іншого. На шию сяде — і спасибі не скаже.
Адже Марійка була впевнена, що вони з Віталієм створені одне для одного. Вона його відчувала. Чула навіть без слів. Але тепер… тепер все це здавалося ілюзією.
А Віталій немов відчув — Марійка не сперечається, отже, винувата. Мовчання стало для нього підтвердженням її «неправильності». Він перетворився на домашнього суддю. Марійка відчувала — її світ руйнується.
Але, мабуть, їхній родинний ангел вирішив втрутитися.
Подзвонили із роботи. Звільнилося місце, куди Марійку давно запрошували. Зарплата вища, умови кращі. Колега пішла на пенсію. Якщо вона погодиться — посада її.
Матір пообіцяла посидіти з дітьми, поки вони не підуть до садка. Марійка, натхненна, відвідала салон, підстриглася, оновила гардероб. Вона вирішила: час повернути себе.
А Віталій тим часом… залишився без роботи. Фірма збанкрутувала. Він був у розпачі. Але все одно намагався тримати марку:
— Я сам подбаю про дітей, не хвилюйся. Оновлюю резюме, шукаю вакансії. Якщо що — підключимо твою маму.
Марійка не сперечалася. Підтриму— Добре, — промовила Марійка, дивлячись йому в очі з тихою надією.
