**Запис у щоденнику**
Сьогодні повернулися з супермаркету разом з Оксаною. Завантажені пакетами, ми занесли їх на кухню й почали розбирати. Я, весь у своїх думках, раптом обернувся до неї з легкою усмішкою:
— Оксанко, іди, відпочинь. А я приготую дещо особливе… Мою фірмову страву. Жарке!
— Ти вмієш готувати жарке? — Вона завмерла, роззявивши рота від здивування.
— Ну так, а що тут такого? — щиро здивувався я.
— Та ні… Просто… — Оксана раптом сховала обличчя в долоні й заплакала. Беззвучно, але так важко, наче з неї вирвався цілий водоспад почуттів.
Я збентежено підійшов ближче, сів поруч.
— Ксю, що трапилося?
Вона не відповідала одразу, але потім, витираючи сльози, прошепотіла:
— Ніхто… за останні роки… не готував для мене жарке. Ані разу. Мама колись, дуже давно… А потім — тільки я сама, завжди для когось. А він… Артем… тільки їв, пив, гуляв… А я все тягнула…
Я опустив очі. Я знав, що Оксана недавно розлучилася. І знав, як їй важко.
Розлучення з Артемом було неминучим. Він загуляв напередодні сімейної відпустки, не з’явився на вокзал, де його чекали дружина й син. Тоді Оксана зрозуміла: досить. Більше терпіти неможливо.
Спочатку було полегшення. Ніч без гуркаття дверей й п’яних розмов на кухні. Без звуків холодильника о третій ночі. Без друзів, що смерділи перегаром. Тиша й свобода. Але через півроку ця тиша стала глухою. Вона душила.
Так, у Оксани був син Ярослав, була робота, були вірні подруги. Але не було головного — теплої руки поряд. Турботи. Участі.
У пошуках виходу вона звернулася до брата Тараса:
— Може, в тебе є хтось порядний?.. Без гулянок і без втручання у чужі справи.
Тарас відразу оживився:
— Є один. Дмитро. Простий, але надійний. Не красен, зато людина справжня. Повір, поганого не пораджу.
На першій зустрічі Дмитро здався Оксані занадто звичайним. Високий, худий, з обличчям далеким від журнальних ідеалів. Непримітний, але… в його очах була доброта. Справжня.
«Звикнемо — злюбимося», — подумала вона і вирішила спробувати. Хіба ж стане гірше?
Перші побачення були стриманими, навіть трохи незручними. А потім Дмитро раптом зник. На цілий тиждень. Оксана подумала — не сподобався. Засмутилася, навіть образилася. Але він несподівано повернувся — з тортом і квітами.
— Відрядили у відрядження. Пробач, що не попередив.
З того часу вони почали бачитися частіше. Гуляли, говорили. Ярослава Оксана поки що ховала — боялася зіпсувати те ніжне, що почало з’їдатися всередині.
Якось вони зустрілися біля магазину. Покупки, як на зло, були важкі. Дмитро махнув рукою:
— Я на машині. Давай закинемо у багажник.
— У тебе машина? Я навіть не знала…
Коли вони складали пакети, до них підійшов Артем. П’яний, як завжди. З перекошеним обличчям. Він кинув погляд на Дмитра — і одразу почав язвити:
— Отакий сюрприз! Знайшла собі чоловіка? А я, до речі, хочу бачити сина!
— Колишній? — прошепотів Дмитро.
— Так… — зітхнула Оксана.
— Іди, Теме, — тихо сказала вона. — Не сьогодні.
— Ой, злякалася! А ти, фрайєр, не лізь! — кинув Артем і, хитаючись, пішов.
Дмитро стримався. Заради Оксани.
Дома вона мовчки розбирала продукти. Потім сіла на табурет і обхопила себе за плечі.
— Засмутилася? — тихо запитав він.
— Так…
— Ще кохаєш його?
— Ні. Я давно поховала ті почуття. Залишилися лише образи.
— Тоді попереду все добре. Відпочинь, а я приготую жарке.
— Ти справді вмієш? — знову здивувалася вона.
— Авжеж.
І знову сльози. Від втоми. Від того, що нарешті поряд людина, яка не вимагає, не користується, не руйнує, а просто хоче приготувати для неї їжу…
Дмитро клопотався на кухні, а Оксана тихо заснула в кімнаті. Він підійшов, поправив плед, закрив штору. На мить зупинився — і погладив її по волоссю. Ніби приклав долоню до святині.
Раптом — звук у замку.
«Син?» — подумав він.
Але у двері ввійшов Артем.
За хвилину він знову стояв у під’їзді, грюкнувши дверима.
— Тільки спробуй повернутися! — кинув Дмитро і знову пішов на кухню. Перевіряти картоплю.
Через півгодини Оксана вийшла, потягуючись. Посміхнулася.
— Хтось приходив?
— Напевно, приснилося, — м’яко сказав він.
А сам подумав: «Тепер я буду її захищати. Завжди».
Того вечора Оксана сказала:
— Я хочу, щоб ти познайомився із Ярославом. І… завтра я зміню замки.
За місяць вони розписалися. Тарас був щасливий. Він часто повторював Ярику:
— Ось тобі й тато. Справжній. Бережи його.
І хлопчик кивав.
АДмитро дивився на них обоє — на Оксану, що сміялася, і на Ярика, який так схоже на неї посміхався, і зрозумів, що нарешті знайшов те, чого так довго шукав — родину.
