“Ти кого до дому ведеш, сину…”
Оксана Петрівна цілий день провела біля плити. Приготувала улюблені страви сина: салати, голубці, хрустку курку з підрум’яною шкіркою. Сьогодні був особливий день — її син Дмитро мав уперше привести наречену.
Дім сяяв чистотою, скатертина була випрасувана, пиріг охолов на підвіконні. Оксана раз-по-раз поправляла волосся, дивилася у дзеркало і хвилювалася — так хотілося сподобатися майбутній невістці.
Раптом почувся клацання замка. “Вони прийшли!” — подумала жінка і вже збиралася вийти у передпокій, коли почула приглушену розмову.
“Дмитро, ти що, серйозно? Це твоя хата?.. Та тут як у музеї”, — зневажливо фыркнула Марія.
“Тихше, Маша… Мама почує. Навіщо ти так…”
“Та нехай чує! Може, зрозуміє, що цей старий посуд давно треба викинути!” — і зі злостю штовхнула старий сервант у передпокої.
“Що ви собі дозволяєте?!” — Оксана вийшла з кімнати, обличчя біле, очі палали. “Ви в моєму домі, а не на базарі.”
Завмерла важка тиша.
Марія навіть не вибачилася. За вечерею крутила носом, ледве чіпала їжу, постійно натякала, що обстановка “застаріла”, і що жити вони тут не будуть, поки не зроблять капітальний ремонт.
Оксані стало погано. Вона мовчки підвелася, вийшла на балкон, притулила долоню до грудей. За тридцять років вона вперше пошкодувала, що сама виростила сина. Чоловік пішов, коли Дмитрові не було й року. Вона тягла все сама — роботу, виховання, дім.
А тепер цей дім став чужий жінці як кість у горлі.
Коли Марія сказала, що вагітна, Оксана промовчала. Вже розуміла — цей союз нічого доброго не принесе. Занадто різні цінності. Та заради дитини, заради сина… Вона запропонувала: “Живіть тут. Хата велика. Кімнату переробите під себе.”
“Однієї кімнати мало!” — огризнулася Марія. “Ми хочемо продати цю рухлядь і купити дві квартири.”
“Я не дозволю розпродати те, що мої батьки створювали все життя!” — Оксана не витримала.
Наступного дня Дмитро прийшов із документами. Просив виділити його частку. Оксана, не дивлячись, підписала.
“Продавай. Роби, як вважаєш за потрібне. Тільки знай — з цим домом ти втрачаєш не стіни, а частину своєї родини.”
Через тиждень Оксани не стало. Тихо, вночі, уві сні. Дмитро знайшов її фотографії на підвіконні. На одній — вона тримає його, немовляти, біля бабусиного рояля.
Він стояв у порожній кімнаті, де тепер лунало лише луно.
А меблі… Меблі Марія встигла вже продати.
Через три роки Дмитро жив у “своїй” однокімнатній. Сам. Марія з дитиною — окремо. А відреставрований старий стіл із зеленим сукном стояв у кутку. Поряд — фотографія мами. І що вечора він у думках благав у неї пробачення…
Бо дім — це не стіни, а тепло, яке зникло разом із тими, хто його наповнював.”
