“Ти кого до дому приводиш, сину…”
Марія Іванівна цілий день крутилася біля печі. Готувала улюблені страви — накрутила голубців, запекла курку з хрусткою шкіркою, поставила на підвіконня вишневий пиріг. Сьогодні був особливий вечір — її син Богдан мав уперше привести наречену.
Дім сяяв чистотою, скатертина лежала без зморшки, запахи страв розносилися крізь кімнати. Марія раз-по-раз поправляла волосся, кидала погляд у дзеркало, серце билося швидше — так хотілося сподобатися майбутній невістці.
Раптом заскрипів замок. “Вони прийшли!” — подумала вона й уже збиралася йти до дверей, коли почула приглушену розмову.
— Богдане, ти що, серйозно? Це твій дім?.. Ну прям музей якийсь! — зневажливо скривилася Ярослава.
— Тихо, Слава… Мама почує. Навіщо ти так…
— Та хай чує! Може, зрозуміє, що цей старий мотлох давно на смітник! — розгнівано штовхнула ногою бабусин комод у передпокої.
— Що це за витівки?! — Марія вийшла з кімнати, обличчя біле, очі палали. — Ви в моєму домі, а не на базарі.
Повітря згустилося від неприхованої образи.
Ярослава навіть не вибачилася. За вечерею крутила носом, ледве торкалася їжі, весь час натякала, що інтер’єр «застарілий», і взагалі — жити тут вони не будуть, поки не зроблять євроремонт.
Марії зробилося погано. Вона мовчки підвелася, вийшла на балкон, притулила долоню до грудей. За тридцять років вона вперше пожалкувала, що виростила сина сама. Чоловік пішов, коли Богдану не було й року. Вона тягла все сама — роботу, виховання, господарство.
А тепер цей дім став каменем у горлі для чужої жінки.
Коли Ярослава оголосила, що вагітна, Марія промовчала. Вона вже розуміла: цей союз не принесе добра. Занадто різні вони були. Але заради дитини, заради сина… Вона запропонувала: «Живіть тут. Хата велика. Кімнату переремонтуйте як схочете».
— Однієї кімнати замало! — огризнулася Ярослава. — Ми хочемо продати цей хлам і купити дві квартири.
— Я не дозволю розпродавати те, що мої батьки будували все життя! — Марія не витримала.
Наступного дня Богдан прийшов з документами. Просив виділити його частку. Марія, не дивлячись, підписала.
— Продавай. Роби, як знаєш. Тільки пам’ятай: разом із цим домом ти втрачаєш не стіни, а рідну людину.
За тиждень Марії не стало. Тихо, вночі, уві сні. Богдан знайшов її світлини на підвіконні. На одній — вона тримає його, немовля, біля бабусиного рояля.
Він стояв у порожній кімнаті, де тепер лунало лише ехо.
А меблі… Меблі Ярослава встигла вже продати.
Через три роки Богдан жив у «своїй» однушці. Сам. Ярослава з дитиною — окремо. В кутку стояв відреставрований старий стіл із зеленим сукном. Поруч — фото мами. І щоночі він просив у неї вибачення…
