Подарунок не під розмір
Олег повернувся з роботи в гарному настрої. Навіть не зняв куртку, як то робив зазвичай, а одразу з порогу гукнув:
— Люба, я вдома!
Та тиша у відповідь охолодила його запал. Він зазирнув у кухню — і миттєво знервувався. Ганна сиділа біля вікна, підперши підборіддя долонями. Очі її були червоні, а на обличчі лежала тінь тривоги.
— Ганусю… Що трапилося? — підійшов він і обережно сів поруч.
— Мати заходила… — гірко прошепотіла вона. — Знову дорікання, знову гроші. Каже, що я ледащиця, що живемо «як у коморі»… А ти чого такий веселий?
Олег на мить завагався, потім усміхнувся:
— Бо в мене для тебе сюрприз! Тобі варто побачити це власними очами. Зачекай!
Він вийшов і незабаром повернувся із великою спортивною сумкою.
— Що це?
— Відкрий. Подивись сама.
Ганна неохоче розстебнула блискавку — і заклякла. Сумка була наповнена до верху готівкою.
— Це… Звідки?!
— Сьогодні приїжджав дідусь. Прямо на роботу. Сказав, що хоче подарувати нам початок — усі свої заощадження, щоб ми мали власний дім. Я спершу відмовлявся, та він наполіг. Мовляв, я єдиний онук.
Ганна раптом розплакалася.
— Я так втомилася… А тут ти з цим… Дякую тобі. Дякую дідусеві.
Вони обнялися. Ввечері, лежачи на дивані, вони обговорювали, яку квартиру обрати, де замовити меблі та як усе оформити. Щастя було близьким — лише за крок.
Новосілля відсвяткували скромно, але щиро. Прийшли рідні, включно з матір’ю Ганни. Вона була у своєму стилі: одразу оцінила ремонт, заявила, що кухня «не фонтан», і тут же вручила «подарунок» — їхній старий гарнітур.
— Ми вам меблі подаруємо. Майже як нові. У спальню та вітальню, — гордо сказала вона.
Ганна ледве стрималася:
— Мамо… Ми вже замовили нові.
— Ну, хоч попередили б! Тепер куди ми наші подінемо? Ти як завжди — лише все псуєш! До речі, про пальто пам’ятаєш?
— Подарунок уже готовий. Але не пальто.
Ображена, мати пішла, не попрощавшись.
Новий рік вирішили зустріти удвох. А точніше — утрьох. За кілька днів до свята Ганна дізналася, що вагітна. Першими поділилися новиною з дідусем.
Старий, почувши, що незабаром стане прадідом, раптом просльозився:
— Я вже думав, не доживу… Дякую вам, діти. Це найкращий подарунок.
І в той момент, серед зимової тиші, з ароматом ялини та мандаринів у повітрі, з вологими очима старого, з теплом і надією в грудях, Олег зрозумів — ніякі чужі докори, ніякі спадкові шафи та батьківські повчання не мають значення. Бо поруч — його родина. Його дім. Його щастя.
