Лариса поспіхом розкладала серветки й розставляла прибори. Сьогодні святкували день народження її чоловіка — Олега. Дата не ювілейна, але особлива. Обіцяли приїхати доньки з родинами, а онуки давно благали про «справжнє свято, як колись». Лариса згадала, як це було давно, у дев’яностих…
Тоді все давалося з великими труднощами. Грошей не вистачало, продукти діставалися буквально «зі скандалом». Але вона завжди старалася — заради родини, заради тепла й радощів у домі. Особливо перед святами.
Того року все почалося з простої дитячої прохання. Доньки, Оксана та Марічка, повернулися зі школи зі згаслими очима. Оцінки добрі, але настрій — на нулі. Згодом Оксана зізналася:
— Мамо, у всіх у класі вже ангорські берети, тільки ми в старих шапках. Ну купи, будь ласка!
Лариса здалася. Хай і не багаті, але доньки розумниці, старанні, допомагають. Побігла на базар, викроїла останні гривні — і купила. На радість дівчаткам — і собі. Але грошей на свято вже не лишилося.
Врятував випадок. Наступного дня в гастрономі хтось гукнув:
— Ковбаса! — і юрба кинулася до прилавку. Лариса встигла схопити два шматки улюбленої вареної. А в суботу їй пощастило дістати вершкове масло — продавщиця шепнула, коли будуть «викидати». З талонами й доньками на підхваті, Лариса домоглася свого.
У неділю стіл був накритий — як у найкращі роки. У центрі — курка, рум’яна, хрустка, на подушці з рису. Свекру особливо сподобався салат із плавлених сирків, яєць і часнику. Шарлотка вийшла на славу — свекруха навіть рецепт випитувала.
А тепер — сьогодення. Доньки виросли, у кожної своя родина, діти. Батьків Олега й Лариси вже давно немає. Але ось — неділя, і знову день народження. Олег пішов гуляти з Барвінком, їхнім песем, а Лариса знову накривала стіл. Вже не купова піца, не суші — а домашня страва. Стара, добра, щира.
Гості почали з’їжджатися майже одночасно. Онуки галділи у передпокої, скидаючи черевики, Оксана з Марічкою обійняли матір.
— Мамо, а що так смачно пахне? — запитала Оксана.
— Ми не хочемо піцу! — гукали онуки з коридору.
Останнім увійшов Олег. Усі кинулися вітати.
— Ну що, йдемо до столу, — посміхнулася Лариса.
Коли зайшли у кімнату, де був накритий стіл, усі завмерли.
— Мамо, — видихнула Марічка, — це ж як у дитинстві… Курка — як тоді, улюблений салат, рис…
Сміх, тости, пиріг із чаєм. Все — як колись. Тільки доросліше.
Коли всі поїхали, Олег обійняв Ларису:
— Дякую, рідная. Ти повернула мене в той час. Ми ж тоді були щасливі. Хоча грошей не було, диван збирали цілий рік, балкон не могли засклити. Але ми були разом. І тепер разом. А це — головне.
— З днем народження, любий. Хай таких днів у нас буде ще дуже-дуже багато.
